— З дитинства всю роботу робив з піснею — помагав матері білити хату, йшов із батьком косити сіно. Сусіди кликали наш рід до себе на святкування. Мовляв, Триліси найкраще в селі співають, — розповідає керівник чоловічого самодіяльного хору "Чумаки" 80-річний Василь Триліс. Цьогоріч колективу виповнюється 30 років.
Василь Герасимович призначає зустріч біля станції метро Політехнічний інститут у столиці. Щотижня приїздить до Києва на репетиції хору. Останні шість років із дружиною живуть у селі Добраничівка Яготинського району за 120 км від столиці.
— Мав у Києві квартиру. Все чотирьом дітям лишив, — говорить Василь Герасимович дорогою до найближчої кав'ярні. — Сам виріс у селі. 17-річним поступив у Політехнічний інститут. Відтоді з міста не вибирався. Постійно ностальгував за сільським життям.
На пенсії вирішив купити якусь халупку. На неї страшно було дивитися — поросла бур'янами й хащами. Акації, як баобаби. Валили та віддавали сусідам на дрова. Самі газом користувалися. Цьогоріч отримали платіжки по 2 тисячі гривень на місяць. Тепер зрізані дерева нікому не віддаємо.
Василь Герасимович займає крайній столик під стіною. Знімає верхній одяг. Під чорні брюки вдягнув вишиту синіми нитками сорочку.
— У три роки сам навчився грати на гармошці, — продовжує. — Десь тоді в нас з'явився патефон. Сусіди часто заходили і просили батька: "А давайте таку-то пісню послухаємо". Я біг до шафи, витягував потрібну платівку. Гості дивувалися: "Такий малий, а вже читає". А я навіть букв не знав. Розрізняв платівки за наклейками.
Василь Герасимович закінчив радіоінженерний факультет Київського політехнічного інституту. Три роки був інженером на військовому заводі в Москві. Щоб повернутися в Україну, вступив у аспірантуру КПІ. Там працював 30 років.
— У якийсь момент зрозумів, що це не моє. Але ходив на роботу, бо мусив заробляти, — розповідає Триліс. — Якось про себе почав співати народних пісень. Після такої терапії було легше пережити робочий день. Став шукати, де можна було б співати. Почув про хор "Гомін" Леопольда Ященка. Пішов на репетицію. Мене одразу прийняли. Випадково після репетиції залишилися з кількома хлопцями й почали співати чумацьких пісень. За півтора року відділилися. Створили колектив "Чумаки".
Стали збиратися в Жовтневому палаці. Довелося очолити колектив, бо ніхто з хлопців не міг. Навчився диригувати. З мене часто сміялися, бо робив все по-своєму. Але професіонали знаходили моє диригування особливим. Якось диригент Микола Гобдич сказав: "Ви дивовижно диригуєте. Де цього навчилися?"
Хор "Чумаки" виступав по усій Україні.
— За виступи нам ніколи не платили, — додає Василь Триліс. — На гастролі їздили власним коштом. Гроші збирали, коли виступали на вулиці. Спочатку соромилися, але люди наполягали їх брати. Частину заробленого залишали на наступні гастролі. Решту віддавали на благодійність — купували подарунки дітям, які на наші концерти приходили, перераховували на потреби музеїв.
1990 року на Покрову поїхали в село Сулимівка Яготинського району. Нас запросили співати на відкритті відреставрованого храму. Приїхали, а церква закрита. Почали шукати сторожа. Знайшли сплячого під скиртою. Собор відчиняти відмовився, бо всередині ще не завершили роботи.
Навколо церкви стояли багато іномарок, ходили рухівці з синьо-жовтими прапорами. Десь виникали дискусії.
Помітив на площі перед церквою величезну купу щебеню. Розтовкли на ній ногами два майданчики — нижчий і вищий. Хористи там розмістилися. Сказав хлопцям: "Давайте співати. Раптом що — щебінь у нас, будемо відбиватися".
Почали тихенько "Їхав чумак з Криму додому", "Ох і не стелися хрещатий барвінку". Люди давай розвертатися. Почали шикать на тих, хто сварився. За кілька хвилин нас слухав весь майдан.
Офіціантка приносить рахунок. Розрахуватися Василь Герасимович хоче сам.
— В мене грошей немає куди дівати, — каже Триліс. — Коли робота в Політехнічному інституті набридла, вступив на вечірнє відділення романо-германських мов. Опанував англійську та французьку. Почав підробляти перекладами — є невелика надбавка до пенсії.
"Перед весіллям почув по радіо, що Леонід Ілліч помер"
Із другою дружиною 40-річною Оксаною Юліанівною Василь Триліс розписався в день смерті генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва — 10 листопада 1982 року.
— Вранці перед весіллям прокинувся й почув по радіо, що Леонід Ілліч помер. Переживав, що через траур у країні нам відмовлять розписувати, — розповідає Василь Герасимович.
Від першої дружини має синів 55-річного Володимира, на 8 років молодшого Олександра. Від другої — сина 39-річного Сергія та доньку Галину, 34 роки.
— Ніхто з дітей професійно не займається музикою, — продовжує. — У нас в родині всі знають, музика може бути лише хобі. Володя і Сашко — айтішники, Сергій — перекладач. Донька Галя закінчила філософський факультет київського університету. Нещодавно вийшла заміж за грузина. Поїхали працювати в Чехію. Влаштувалися непогано, рік там живуть.
1 
1
Коментарі