15 травня на Байковому цвинтарі поховали екс-голову Національної спілки журналістів Ігоря Лубченка. Він помер у ніч на неділю від цукрового діабету на 75-му році.
— Багато журналістів до 30 років мають квартири, дачі і машини. А він жив у двокімнатній квартирі, яку отримав 30 років тому. Хоч на такій посаді міг собі яхту купити, — каже 52-річний Василь Анісімов, голова прес-служби Української православної церкви Московського патріархату. З букетом червоних троянд стоїть перед столичним Будинком учителя. Вранці там прощаються з покійним. — Коли питав, що подарувати йому на день народження, відказував: "Нічого мені не треба. Приходь просто так". Вдома ніколи не приймав гостей, бо місця було замало. В одній кімнаті жив він із дружиною, в іншій — дочка. Вітали його у спілчанському кабінеті. По кілька десятків людей чекали своєї черги. Всі приносили закуску, а він пригощав спиртним. Сам пив мало, бо хворів, а гостей напоїти любив.
Труна стоїть під стіною. За нею на дерев'яному столі, застеленому чорним атласом, метровий портрет Ігоря Лубченка. Його покійному на 70-річчя подарував закарпатський художник Тарас Усик. У картонних коробках лежать вісім медалей Ігоря Федоровича, на трьох подушках з червоного оксамиту — ордени. Вдова Валентина Олексіївна, 73 роки, сидить на стільці біля труни. З-під чорної хустки з блискітками пробивається сиве волосся.
— Ігор і Валя разом прожили 47 років, — розповідає її сестра 68-річна Зоя Олексіївна. — Познайомилися у Львові, куди він приїхав у відрядження. На вулиці було тепло, а тоді враз похолодало. Він в одній сорочечці був. Валя в своєму кабінеті мала теплий светр, який купила батькові на подарунок. Дозволила Ігорю його вдягти. Я саме до сестри на роботу зайшла. Дивлюся, а за столом сидить гарний чоловік із синіми очима. Вони в нього молодими до самої смерті лишилися. За три роки збиралися святкувати золоте весілля.
Розпорядниця ставить у підсвічник замість згорілих свічок нові. З ніг покійного забирає оберемки квітів, перекладає на стільці. Під стінами стоять кошики з квітами і вінки. Є від "Українського радіо", журналістів Рівненщини, Київщини, Житомирщини, Волині, Кабінету Міністрів.
— Три тижні тому Ігор Федорович дзвонив, — розповідає одна жінка іншій, обом років по 40. — Вже тоді нічого внятного не міг сказать — язик у нього заплітався. А в п'ятницю зовсім погано стало. Поклали в реанімацію, штучне дихання робили, підключали до апарата вентиляції легень. Під ранок наче краще йому стало. А наступної ночі серце зупинилося.
— Постійно мені казав, що хоче онуків. Але його донька довго заміж не виходила. Тепер з якимось живе, але в такому віці вже пізно дітей народжувати, — каже інша.
Ігор Лубченко закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у газетах "Путь Ильича", "Изюмский паровозоремонтник", "Ленинская смена", "Комсомольское знамя". Сім років очолював газету "Молодь України". На початку 1980-х його звільнили звідти на засіданні Політбюро ЦК Компартії України.
— Я був на тому засіданні, — розповідає Михайло Прилуцький, 72 роки. Має сиві бороду і волосся до плечей. — Ігор в газеті надрукував кілька статей українського журналіста, який емігрував до Америки. Всі вони були критичними — про дефіцитні товари, про магазинні черги за ковбасою. На засіданні він не сказав жодного слова. Члени Політбюро були розгублені, бо чекали від нього якогось покаяння. Через місяць подав позов про незаконне звільнення та виграв справу. А тоді демонстративно відмовився від посади.
— У тебе вже зубів немає? — чоловік у чорному костюмі намагається заглянути в рота Прилуцькому.
— Та чого? — той піднімає вуса. Показує рівні жовтуваті зуби. — Тиждень тому внизу останній випав. То я всі зуби зібрав, а лікар мені їх назад поставив.
До вдови підходить Віктор Шепотько. За радянських часів він 20 років був заступником міністра освіти. Каже, що співчуває.
— Він був доброю людиною. Якось в "Учительській газеті" хотів опублікувати критичний матеріал про педагога, що регулярно запізнювався на заняття. Той його попросив не робити цього. Але Лубченко відказав: "Допомогти не можу. Матеріал вже в наборі". Педагог цілий день собі місця не знаходив, а пізно ввечері Ігор Федорович йому дзвонить: "Я пожартував. Ти більше на лекції запізнюватися не будеш?".
Відспівували покійного у Володимирському соборі. Поховали неподалік могил акторів Леоніда Бикова, Сергія Іванова, Миколи Оляніна та композитора й співака Миколи Мозгового.
2 
1
Коментарі