Із відчинених дверей іржавих жовтих "жигулів" валить клубами дим — 52-річний Ігор Калиниченко курить "Приму" без фільтра. Він п"ять років живе в машині, що стоїть поблизу райвідділу внутрішніх справ у столичному районі Виноградар.
У автівці немає шиб — замість них картон. Праві передні двері зняті.
— Ось так і живу, — каже. — Цю машину вкрали, потім міліціонери її знайшли і поставили коло отділєнія. Чекали, що хазяїн забере, але ніхто не приходив. Через рік її викотили у двір, бо на її місце треба було нову машину ставити. Я врємєні не теряв — хутенько в ній оселився.
Запрошує до свого помешкання. Босий сидить на задньому сидінні. Біля нього — червона пухова ковдра та дві зимові куртки. На передньому сидінні акуратно складено пакети з теплим одягом. Долі — чотири 3-літрові банки та дві з-під майонезу "Провансаль". У бардачку люстерко, бритва, помазок для гоління, зелений махровий рушник.
— У міліції працюю дворніком. Платять 200 гривень. На зиму перебираюся в отдєлєніє. Мені в підвалі виділили кімнатку. Поставили там кровать, стіл і стуло. Зимою топлять гарно — тепло, як на печі. А літом холодно — зуб на зуб не попадає. Як помитися треба, йду в міліцію. Я чистоплотний. Чистоту люблю. Ходжу туди майже щодня.
Раніше жив у селі Кам"янка на Житомирщині. Мав там будинок.
— Жив із матір"ю. Вона померла 2004-го. Після того якісь ділки хату хотіли забрати. Там рядом 17 гектарів лісу, озеро. Мене вбити хотіли: за ноги підвішували, топили. Земля, бач, їм потрібна була. Я звідти втік. Думаю, поїду в столицю. Зразу пішов у міліцію, мені й кажуть — ну, живи тут. Назад вертатися не хочу — боюся. Та й хата вже, мабуть, там не стоїть — понастраювали всяких вілл.
Після смерті матері Ігор розлучився з дружиною Вірою з Прилук на Чернігівщині.
— Прожили разом п"ять років. Дитинку нажили — їй 4, звуть Анжелікою. З мамою вони в Києві живуть. Вєрка на Подолі зараз шляється, проституткою стала. У нас велика разніца у возрасті була. Їй 35 років.
Ігор Калиниченко має цивільну дружину — 62-річну Валентину Павленко.
— Вона тут недалеко консьєржкою працює. Раз, дивлюся, несе на тарілці картошку з тушеним м"ясом. Для мене приготувала. Отак і почалися в нас отношенія. Тепер ходимо одне до одного в гості по очереді. Валя каже: переходь до мене, чого ти на вулиці будеш? А я не хочу — в неї ж діти, буду їм мішать. Сьогодні зварила картошки, ковбаси принесла і помідорів. Не все поїв, — киває на тарілку.
Три місяці тому Калиниченко мав інсульт.
— Уранці позамітав усе, а тоді чую — щось наче в серце кольнуло. Сказав дєжурному. Той викликав "швидку". Місяць пролежав у лікарні. До мене щодня Валічка приходила і хлопці з отдєлєнія. Руку геть відняло, але зараз наче одпустило. От тільки нога боліти почала. Ходжу тепер із паличкою.
Узуває коричневі дермантинові туфлі, бере ціпок і йде до міліції. Машину лишає відчиненою.
У пункті прийому вторсировини Ігоря Калиниченка добре знають.
— Раніше часто пляшки здавав. А після інсульту чогось не приходить, — зітхає працівниця Тетяна, 52 роки. — Він у монастирі раньше робив — дрова колов, воду носив. А там тільки хороші люди роблять. Раз дала йому лишню гривню, то він на другий день прийшов і віддав.
9 
1
Коментарі