— После смерти сына была глубокая депрессия. Говорят, время лечит, но это неправда. В памяти к нему возвращаешься постоянно. Посмотришь клип с ним или музыку его послушаешь, и все всплывает снова, — говорить 44-річний Олександр САННІКОВ із Києва. Вночі 19 лютого 2014-го в Києві під час Революції гідності його пасинку Дмитрові Максимову відірвала руку осколкова граната. Його реанімували 20 хв. Помер від втрати крові. Дмитру тоді було 19 років. Він став Героєм Небесної сотні.

Із Олександром Санніковим зустрічаємося у його квартирі в Солом'янському районі столиці. Дмитра Максимова він виховував із 3 років. Хлопець навчався у столичній школі №118. Займався дзюдо. Отримав звання майстра спорту. Його рідний батько помер.

— Діма повністю віддавався спорту, тому в школі пішов навчатися до спеціалізованого класу, — Олександр проводить на кухню, заварює собі каву. — Попри вроджені проблеми зі слухом, він займався у спортивній секції зі звичайними дітьми.Мав щільний графік. Прокидався о шостій ранку. Їхав тренуватися на стадіон. А потім ішов до школи. Після уроків мав друге тренування. Додому приїжджав поїсти й поспати. Був відповідальний. Завжди допомагав, ніколи не відмовлявся і не жалівся, що бракує часу. Коли ми з дружиною не встигали, з дитсадка чи зі школи забирав молодшу сестру Уляну. Зараз вона живе у кімнаті брата. За життя Діми вся вона була у грамотах і медалях. Робимо там ремонт.

Дмитро Максимов був членом параолімпійської збірної України. ­2012-го він став бронзовим призером чемпіонату світу зі східних єдиноборств серед глухих. За рік виграв "срібло" на Дефлімпійських іграх у Болгарії.

— Це мені Діма віддав спортивний костюм, — Олександр закочує рукава блакитної спортивної кофти. — Привіз його шість років тому з чемпіонату світу у Венесуелі. Діма заробляв спортом. Коли здобув бронзу у Венесуелі, купив ноутбуки сестрі й собі, а нам із дружиною подарував плазмовий телевізор. Після параолімпіади придбав дорогий телефон. Решту грошей за порадою тренера витратив на купівлю квартири в Ірпені поблизу Києва. Після змагань обов'язково фотографувався з національним прапором. Деяким його друзям пропонували за великі гроші представляти інші країни. Діма на такі пропозиції казав: "Я хочу виступати тільки за Україну".

З кінця 2013-го Дмитро Максимов брав участь у Євромайдані. Під час Революції гідності ходив на протести в центр Києва. Від батьків це приховував.

— Не хотів нас тривожити, — додає Олександр Санніков. — Якось я відчув запах паленого від його куртки. Запитав, чи курить. Він заперечив. Вигадав щось про шашлики, на які їздив разом із друзями. 18 лютого 2014 року транспорт у центрі міста не ходив. Дружина попросила Діму, щоб після тренування одразу їхав додому. Він сказав, що залишиться у друга Микити. Вони разом тренувалися, були як брати, тому не хвилювалися. Коли дізналися, що він у нього не ночував, Ліда подала заяву про зникнення сина. На четвертий день нам подзвонили і попросили під'їхати до моргу на Оранжерейній. Спочатку фото на впізнання мені дали. Серед загиблих Діми не було, та в мене все всередині перевернулося. Потім сказали, що мають ще одне тіло. На впізнання пішов тренер сина із дзюдо. Як ми поверталися назад, уже не згадаю.

Дмитро Максимов отримав поранення від розриву бойової гранати, кинутої силовиками. Тіло не змогли одразу ідентифікувати через відсутність документів. Добу воно пролежало у столичному Михайлівському соборі, потім — у морзі.

— До більш-менш нормального життя вдалося повернутися нещодавно. Щоб відволіктися, завели собаку, — каже Санніков. — Про Діму нам постійно нагадують, бо на його честь часто влаштовують змагання з дзюдо. У податковому коледжі, де він навчався, щороку проводять турніри. Нас запрошують сказати слово, нагородити переможців. Щоразу важко дивитися на величезний банер із його фотографією в спортивному залі.

Олександр показує шафу, де зберігають нагороди Дмитра. Там стоїть його шкільний альбом, книжка про Героїв Небесної сотні, висять медалі.

— Більшість нагород сина віддали в музей коледжу. Там створили куточок, присвячений йому. Залишили найцінніші — за світові перемоги і параолімпіаду. Деякі його речі роздали друзям-спортсменам на пам'ять, — каже Санніков. — Думав, не зможу бувати на Майдані після смерті Діми. Але з часом почав приїжджати туди. Їду на ріг біля Будинку профспілок, де все сталося. Постою, поговорю з сином і стає легше. Відчуваю його дух там.

— Коли син загинув, нашій молодшій доньці було 10 років, — говорить мати 46-річна Лідія Максимова. Працює на кон­дитерській фабриці в Києві. — Діма її любив. Коли Уляна з'явилася на світ, сказав мені: "Це народилася моя найулюбленіша сестричка на світі". Після його смерті на доньку страшно було дивитися. Брата частково їй замінили друзі Діми. Ходили з нею гуляти, водили в кіно. Запропонували займатися дзюдо. У неї добре виходило. У своїй віковій категорії стала першою в Києві. Тепер навчається в столичному фінансово-економічному коледжі Національного університету Державної податкової служби — там і Діма вчився. Однак нещодавно перестала займатися дзюдо. Шукає себе.

На скорботні заходи, присвячені вшануванню пам'яті Героїв Небесної сотні, Лідія Максимова не ходить.

— Надто важко, — каже. — Але мені ­приємно бувати на турнірах, присвячених пам'яті Діми. Бачу там продовження життя — діти займаються спортом, виграють, досягають цілей. Біль за сином не проходить. Після його смерті всі болячки повилазили. Турбує тиск, маю проблеми зі спиною. Справи по загиблим майданівцям закрили цього літа. Винних так і не покарали. Хотілося б, щоб справедливість узяла гору. Хоч розумію, що сина це не поверне.

4 роки було Дмитру Максимову, коли у нього виявили проблеми зі слухом. Лікарі сказали, що вроджена вада. Поставили слуховий апарат, оформили інвалідність. З дев'яти він складав музику та вірші. Перед смертю почав записувати свій перший альбом.

Врятував понад 10 бійців

Дмитро Максимов посмертно отримав звання Героя України і медаль "За жертовність і любов до України".

— Коли почався штурм Майдану, ми з хлопцями підпалили два БТРи, — розповідає 48-річний Вадим Сизоненко. Був із Дмитром у ніч його загибелі. — Після цього силовики вийшли на широку лінію оборони: вона розтяглася від Монумента Незалежності до Будинку профспілок. Солдати метали в нас гранати, а ми — все, що було під рукою. Тоді я й помітив хлопчину в темній куртці. У нього була відмінна фізична підготовка, він кидав каміння далеко.

Коли спецназівці підпалили Будинок профспілок, ми перебували на розі будівлі. Силовики посилено поливали нас водою з водомета. Ми з хлопцями спробували піти в наступ "черепахою". І тут у нас полетіли не світло-шумові, а бойові гранати. Радіус розльоту її осколків — приблизно 25 метрів. Я встиг крикнути: "Увага! Бойова граната! Лягай!" Хлопець у темній куртці кинувся праворуч — там були поранені. В цей момент граната влучила йому у праве плече і відірвала руку. Згодом дізнався, що то був Дмитро Максимов. Він прийняв на себе всю силу удару. Ціною свого життя врятував мене і ще мінімум 10 бійців.

×