72-річний Микола Павлик з міста Миргород на Полтавщині служив у В'єтнамі у 1970-х. Звідти як сувенір привіз три касетні американські бомби. Понад 40 років тримає їх удома.
— Служив в Естонії. Повідомили зі штабу, що направляють у В'єтнам. Визвали і питають, чи справді їду добровільно. Я погодився. Один не захотів їхати, то його за тиждень уволили з армії. Перед вильотом усе військове, вплоть до трусів, наказали зняти. Видали гарний гражданський костюм, білу рубашку, туфлі, сандалі, резинові чоботи.
Направили під Ханой обслуговувати техніку зенітно-ракетного в'єтнамського полку і консультувати місцевих офіцерів. Потім перевезли на Південь. Жили в селі серед каучукового поля. Таких хатів чудних більше в житті не бачив. Стіни плетені з циновки. До землі стіна не доходить на четверть. Потолка вообщє немає. Криша накрита листям. Замість вікон дірки. У дворі було два туалети. Один по-тяжолому, а в другому баночок наставили. Ми ті баночки мочою наповнювали, а мєстні її купували як удобрєніє. Через сирість перхоть по голові пішла коржем. Постійно стриглися наголо. А для в'єтнамців обстрижений, значить, із дурдому втік або жінка кинула. Тому часто на нас тикали пальцями й сміялися.
За військову службу платили 217 донгів за місяць. На радянські гроші це було 100 рублів. Приблизно стільки ж получав міністр В'єтнаму. Робити нічого не давали. Для кожного із нас рили на випадок нальоту окоп у вигляді колодязя. Ми у нього присідали. Зверху мав сісти в'єтнамець, щоб шарикова бомба нікого з наших не вбила.
Іноді водили на прогулянки в Ханой. Але поодинці ходити не рекомендували. Часто радянські солдати просто зникали. Ідеш, а за тобою їхнє кагебе по сліду, щоб не викрали. Тих в'єтнамців, які виступали проти війни, карали. Не раз їдеш, а біля дороги сотні жінок на коромислах каміння несуть. Викладають ним дорогу. Це таке покарання.
Попервах наші, бувало, з їхніми жінками зустрічалися. А у них закон — в'єтнамка не може вийти за іностранця. Наші запропонували: будемо платити на дітей аліменти, але уряд їхній відмовився. Пішли іншим шляхом — прийняли рішення за связь в'єтнамки з іноземцем розстріл.
Американці слідили, куди переміщалися по В'єтнаму наші солдати. Тільки переїхали, вже летять і над нами роблять розворот. Або зверху крутяться два штурмовики. Якби хотіли вбити, то ніхто не лишився б живий. Як ідемо у джунглях до дивізіону, то спочатку йде в'єтнамець, а за 20 метрів ми. Бо американці постійно скидали касетні бомби. Зверху крильця жовті, схожі на плід. Дьоргнув таку, і біля сотні шариків у різні боки як сипне. Таких три на пам'ять собі привіз вже недіючих. Досі тримаю.
У вересні 1971-го Микола Павлик повернувся до України.
— Жінка 10 років тому померла. Живу у своєму домі із сином та невісткою. Зараз на базарі підробляю грузчиком. Про В'єтнам люблю згадувати, бо більше так нікуди не їздив далеко.
3 
1
Коментарі
1