36-річний Михайло Лучкін із дружиною 38-річною Наталією та дітьми 17-річною Ольгою, 11-річним Віталієм і Аріною, 2,5 року, переїхали з Алчевська Луганської області до села Шарівка Валківського району на Харківщині.
— Їхали через Росію. Туди пускали безкоштовні автобуси. Думали потім дістатися до родичів у Крим. Але за "безкоштовні автобуси" довелося платити по 100 гривень з людини. І на вокзалі в Ростові ми зрозуміли — грошей вистачить на півтора квитка. Врешті добралися до родичів у місто Валки на Харківщині, — розповідає Михайло Лучкін. Говорить російською.
Рідні змогли виділили їм одну кімнату. Дорослим доводилося спати в гаражі.
— Для сім'ї з трьома дітьми квартиру у Валках здавали від 5 тисяч гривень. З немовлям — від 8 тисяч. Були хороші варіанти, але нам відмовили — бо з Донбасу.
Орендували 3-кімнатку в селі Шарівка Валківського району. Там років п'ять ніхто не жив. Тиждень відмивали кімнати від бруду. У холодильнику стояли протухлі закуски. Від старості розсохлося й випало вікно. Душу не було. Волонтери домовилися і ми два тижні ходили митися на залізничний вокзал.
В Алчевську Михайло Лучкін працював приватним перевізником. Допомагав братові на будівельній фірмі. У Шарівці відкрив виробництво їстівних картинок і фотографій. Має уп'ятеро меншу зарплату.
До Алчевська їздив чотири рази. Забрав документи і теплий одяг.
— Друзі подзвонили, що на моїй машині, "Део Ланос" 2007 року, їздять ополченці. Перед війною я попав в аварію, машину забрали на штрафмайданчик. Не віддавали без підпису експерта. А той із родиною виїхав з міста, — згадує Михайло. — Я поїхав, почав розпитувати, у кого машина. Виявилося, в Алчевську діє п'ять угруповань, які між собою не спілкуються. Поїхав у комендатуру. Комендант погодився віддати мого "Ланоса", але його підлеглі вважали — якщо я виїхав з міста, то машина мені не потрібна.
Автомобіль без номерів забрав з другої спроби в лютому 2015-го.
— Довелося віддати їм техпаспорт — це була умова бойовиків. Вони через рацію зв'язалися з блокпостами. При мені дали вказівки про машину без документів. Щоб не вивіз її з окупованої території. Виїхати з міста я не ризикнув. Залишив у гаражі, пробував знайти покупця або документи на схожу автівку. Не вдалося. Продав на металолом за тисячу доларів. Це вчетверо дешевше, ніж купив.
За квартирою в Алчевську наглядає теща.
— Вона платить комунальні, стежить, щоб не віддали кому попало. За два роки майже не спілкуюся із земляками. Тільки із двома сестрами. Частина знайомих вірять, що Росія захищає Донбас від "бандерівців". Мені це нагадує радянський мультик про Єнота, який злякався свого відображення у річці. А мавпа порадила йому взяти палицю. Так і на Донбасі. У людей немає мами-єнотихи, яка відкриє їм очі. Деякі досі думають, що без захисту ополченців їх могла розстріляти українська армія.
Каже, переселенці найбільше потребують житла. Згодні на кредити, приватизацію, землю під будівництво.
— Такі люди, як ми, змінюють орендовані квартири кілька разів на рік. А з ними часто — садочки і школи. Із житлом з'явилася б можливість знайти роботу. Не буде потреби у пільгах і грантах. Уявіть собі бомжа, який щодня сидить на вулиці. Мріє про дах над головою. А йому дають купони в супермаркет, куди таких не пускають. Для переселенців роблять багато, але не те, що треба.
Котлета коштувала 500 гривень
Родина Лучкіних виїхала з окупованої території після того, як старшу доньку хотіли зґвалтувати ополченці.
— Дружина з двома доньками йшли центральною вулицею. Біля них зупинилася машина. Вийшли п'яні бойовики-кавказці з автоматами, почали гукати до старшої: "Красавица, мы тебя забираем". Це була остання крапля, — розповідає Михайло Лучкін.
— Дорогою в Росію їжа закінчилася, купити харчі можна було тільки за рублі. Таксисти міняли гривні — один до одного. Котлета коштувала 500 гривень. Замість їжі ми купили квитки на електричку до Ростова, — продовжує Михайло. — Там жили на залізничному вокзалі. Спали в залі очікування. Російські волонтери годували нас тричі на день. Приносили памперси й ліки. Подарували коляску для Аріни. До того дитина спала і гралася на кріслі або на підвіконні.
На вокзалі був вай-фай. Через інтернет зв'язалися з родичами дружини із міста Валки під Харковом. Вони сказали їхати в будь-яку точку України. Зможуть нас забрати. Ми на останні гроші купили квитки до Харкова, — каже Михайло Лучкін.
3 
1
Коментарі