— Я виросла за 5 кілометрів від словацького кордону. Батьки часто їздили туди відпочивати й по роботі. Тому після української гімназії вступила навчатися на економічний факультет технічного університету в Кошице, — розповідає 33-річна Ольга Бусо із села Великий Березний Закарпатської області. Живе у Братиславі разом із чоловіком Браніславом. Виховують 4-річного Адама й Ніну, 2 роки.

— Головна помилка багатьох емігрантів у тому, що вони ­починають шукати своїх. Через це не живуть життям країни та не почуваються в ній, як удома. У Словаччині я ніколи не обмежувалася лише українським оточенням. Маю друзів серед земляків і серед словаків. Із молодшою сестрою, яка закінчила університет у Братиславі, спілкуємося словацькою. Єдине, що дивувало — манера людей одягатися просто та спортивно. Українці набагато більше вкладають грошей у свій вигляд.

Після навчання пішла працювати фінансовим аналітиком у енергетичну компанію. Перші два місяці ставила печатки на рахунках, потім виставляла рахунки, робила платежі. За рік підвищили до фінансового менеджера в головному офісі, потім — стала фінансовим директором.

Коли власники компанії продали бізнес, вирішила заснувати свій. Було прикро втрачати хороших працівників і спеціалістів. Зібрала близько десяти людей і відкрила компанію з надання послуги кол-центру. Спілкуємося телефоном із клієнтами газових компаній, консультуємо їх. Паралельно з тим викупили в Чехії та Угорщині енергетичні фірми. Як посередники поставляємо газ і електрику. Таку ж фірму з нуля заснували в Хорватії.

Для мене різниця між Словаччиною і Україною у відсутності родичів. Доводиться всього досягати своїми силами. Чоловік — словак, працює адвокатом. Бізнес, що маю сьогодні — наша спільна робота. Тут можна спокійно працювати без того, щоб комусь платити чи давати хабарі.

В Україну важко повертатися. Справа не в грошах. За кордоном жити комфортніше — чисто, пунктуально, інше ставлення до відпочинку. В Україні часто виконуємо ту роботу, яку не повинні. Тут у мене о п'ятій-шостій годині вечора закінчується робочий день, у вихідні ніхто не працює. Люди займаються спортом, хобі, родинами, гуляють у парках, бігають, катаються велосипедами. Гроші, що українці витрачають на ресторани й одяг, словаки вкладають у свій розвиток. Багато подорожують.

Молодь із вищою освітою, яка працює, може придбати квартиру без допомоги батьків. У кредит, але за 1,5 чи 2 відсотки. Чи купити автомобіль, або хоч раз у рік відпочити в Іспанії чи Туреччині. Двічі-тричі поїхати на кілька днів у Францію, Голландію чи інші країни.

В Україні надмірна любов до дітей — 20-річних, 40-річних. Батьки мають потребу постійно вести їх за руку.

В Словаччині опіка над дітьми менша. Тут під час навчання підробляють понад 80 відсотків студентів. Немає такого, що мама дасть. Хочеш — працюєш. Улітку студенти їдуть за кордон заробляти на навчання.

Поки повертатися в Україну не планую. Із початком і після Майдану не помічаю ніяких змін. Це погано, адже якщо не допомогла "кров", то мабуть, нічого не допоможе.

31 100 гривень становить середня зарплата у Братиславі. На комунальні в середньому витрачають 5,2 тис. грн, на електрику й інтернет 6,9 тис. грн, стільки ж на харчування. Майже 10,3 тис. грн на місяць обходиться іпотека. Сім'я із двох людей, зо працюють, щомісяця може заощаджувати близько 30 тис. грн на одяг і подорожі.

У фінал потрапляють 12 жінок

Ольга Бусо є власницею 12 компаній у Чехії, Хорватії, Словаччині. Займається енергетикою, встановленням систем безпеки та продає одяг.

— Першим особистим бізнесом був чеський патент, що називався "Фемілі кер". Ми забезпечували 24 години сім днів на тиждень послуги кол-центру. Хворі чи люди похилого віку повинні були носити із собою "коробочки" із джіпіес-картами. Прилад мав декілька сенсорів. Наприклад, якщо людина не пересувалася вже 2 години, хтось телефонував і запитував, чи все в порядку. Бізнес не вийшов, бо не вміли продати цю послугу. Також відкрила власні магазини й бутики, де продаю речі українського виробництва. Намагаюся вийти на новий рівень — знаходити великих покупців-реалізаторів у Європі.

Цього року перемогла у Словацькому конкурсі "Бізнес-леді Словаччини".

— Мене зареєстрував чоловік, лише потім повідомив. Цей конкурс організовує держава, він відбувається 18-й рік. У фінал потрапляють 12 жінок, яких обирає журі. Серед них голосуванням визначають переможців у трьох номінаціях. Я отримала титули "Абсолютного переможця" та "Інноватора". У мене був проект "Квіти кохання". Квіти на весілля дарували рік. ­Букети молодим приходили щодня, а не під час весілля. Квіти можна замовити на нашому веб-сайті — вказати дату й адресу, куди їх потрібно доставити.

×