Ніна Кириленко, 59 років, живе в Білій Церкві. Бігає марафони, плаває взимку в річці Рось. Очолює білоцерківський клуб "моржів". Марафонцем стала пізно — в 39. Перемогла в семи забігах. Останній виграла 24 серпня, на День незалежності.
Разом з чоловіком, Володимиром Миколайовичем, 68 років, Ніна зустріла мене у дворі своєї п"ятиповерхівки. На зріст — під метр п"ятдесят, у спортивному костюмі, в дитячого розміру кросівках на босу ногу.
Квартира у них невеличка — двокімнатна "хрущовка". Меблів мало. Диван, стільчик, старенька "стінка". Всюди розкидано спортивний одяг.
Вона зняла костюм і залишилася в майці та лосинах.
— Я бігаю давно. Навіть коли народила доньку Анжеліку, не кинула!
На столику, застеленому білою клейонкою, — гора кубків. А на жовто-блакитному прапорі — сотні вимпелів, усіх кольорів і форм.
— Ось цей, — хвалиться пані Ніна, — з Греції, з дистанції між Марафоном і Афінами. Там я фінішувала п"ятою. Дуже важка траса: 30 км підйому, а потім спуск до моря. І така задуха!
Хто не має плану — сходить з дистанції
З ними ще мешкає маленька онука. Донька Анжеліка — в Києві, приїздить лише на вихідні. Син Андрій, 25 років, одружився і теж живе окремо.
— Коли Андрій народився, я кинула спорт, — пригадує пані Ніна. — Почала хворіти, від таблеток просто пропадала. Тому подалася в клуб любителів бігу. Перший марафон, у Москві, "запорола", хоч у норму — 4 години — вклалася.
На майже голих стінах вітальні розвішано багато медалей, навіть на цвяшках від старого килима.
Доки пані Ніна порається на кухні, Володимир Миколайович розказує, що колись був футболістом. А тепер "моржує".
— Я — комі-перм"ячка, — ставлячи на стіл гарячі пельмені, розповідає пані Ніна. — До речі, пельмені — єдине слово з мови комі в українській, означає "хлібне вушко". Тільки у нас їх ліплять з ведмежатиною і лосятиною.
— 1995-го захворіла, — продовжує перервану розмову. — Дали мені другу групу інвалідності. Спочатку берегом річки і двох кілометрів не могла пройти. Але через кілька років уже виграла марафон! А від групи відмовилася — принципово.
Потім ділиться секретом, який допомагає їй долати дистанцію 42 кілометри.
— За три місяці до пробігу починаю готуватися. За 20 днів складаю план: розписую свій біг похвилинно. Перед самим стартом пишу, як розподілити сили на три з половиною години, собі на руку. Інакше на 35—37-му кілометрі можна впасти. Я називаю це "стіною". Хто не має плану, сходить з дистанції.
Цікавлюся, як часто пані Ніна "моржує".
— Купаюся щодня, вдосвіта. Перед вашим приїздом сьогодні — теж. З чоловіком беремо участь в першостях України із зимового плавання.
Мені в пакет поклали пляшку домашньго вина
— Які правила в таких змаганнях? Невже — хто довше у крижаній воді висидить?
— Змагаємося на швидкість плавання, — сміється вона. — Жінки мають дистанцію 25 метрів, чоловіки — 50. Минулої суботи плавали на Трухановому острові.
До України пані Ніна переїхала в 19 років.
— Я народилася у Комі-Перм"яцькому національному окрузі. Тепер його ліквідували, приєднали до Пермської області. Нині це звичайний убогий район.
У її словах виразно проступає гіркота за свій народ.
— У ранньому дитинстві я втратила батьків. Виховувалася в дитбудинку. В окрузі, дуже малозаселеному, було аж 16 сиротинців. Майже всі — для дітей репресованих. Серед нас було чимало українців. Ми грали в руську лапту. Тепер розумію, вона подібна до американського бейсболу.
Пані Ніна чудово розмовляє українською.
Коли я вже йшов, ці незвичайні люди поклали мені в пакет посібник для охочих зайнятися бігом на марафонські дистанції та пляшку домашнього вина.
2 
1
Коментарі