30 грудня 1991 року жителька міста Гайворон Кіровоградської області Галина Прокопчук знайшла на смітнику немовля. Дівчинка закричала, коли жінка проходила повз купу коробок та ящиків. За два місяці Галина вдочерила дитину.
Із 53-річною Галиною Прокопчук зустрічаємося у неї вдома. Двокімнатна квартира після ремонту, чисто. Господиня порається на кухні.
— Чоловік не терпить бруду чи пилу, — пояснює. — Навіть, коли в гості йдемо, може зауваження хазяйці зробити. Іногда буває за нього стидно.
За кухонним столом сидить Ганна, прийомна донька Прокопчук.
— Ім"я подобається? — запитую у дівчини з рудим фарбованим волоссям.
— Нє… Занадто посільському звучить. Мені більше сподобалося б — Алла чи Жанна.
Галина сідає поруч і розказує, що довго сперечалися з чоловіком, як назвати дитину. Він хотів Ольгою або Єлизаветою, Галина — Лілією. Зійшлися на Ганні, бо в жінки так звуть матір, а в чоловіка — бабусю.
Галина Слинько познайомилася з Андрієм Прокопчуком у друзів в Одесі. Зустрічалися півроку, хоч вона жила в Крижополі Вінницької області, а він — у Кіровограді. Потім побралися.
— Спочатку планували закінчити інститути: Андрій — сільськогосподарський, а я — педагогічний, — Галина протирає окуляри. — Закінчили — знову не до дітей. Ми ж молоді спеціалісти. Він випросив собі направлення в Кіровоград, і я за ним поїхала, — згадує жінка.
Після восьми років спільного життя в Галини під час обстеження виявили вроджену патологію. Спершу чоловік поставився до цього з розумінням, втішав та підтримував. А згодом почав віддалятися.
— Інколи йшла вулицею і хотіла кинутися під машину, жінка сплескує руками, — Боже, яка дурна була!
Галина Прокопчук розказує, що знайдене нею дитя відразу забрали до районної лікарні. За кілька днів Галина провідала маля. За день прийшла знову. Потім іще.
Дивною відвідувачкою зацікавилася міліція: чи не вона справжня мати дівчинки, що спочатку викинула власну дитину, а нині провідує.
Ідею вдочерити дитя Галина від себе спочатку гнала. Коли запропонувала чоловікові, він відмовився.
— Тоді я подумала — будь що буде, — згадує Прокопчук. — Приходжу додому й кажу Андрієві: так і так, вирішила вдочерити дитинку. Я тебе люблю, але не зможу. А матір"ю хочу бути. Тому вирішуй — лишатися зі мною і з дитиною чи йти на всі чотири сторони.
Андрій відповів, що нікуди не піде.
Уже через місяць Прокопчуки закохалися в прийомну дитину.
— Уявіть, їй тільки чотири місяці. Я в кімнату заходжу — а Ганнуся тримає за лапу ведмедя і пустушку йому до рота суне. Така розумниця, — розповідає Галина. — І чоловік — то на руки візьме її, то полоскоче за животик. Стаю купати — він помагає.
Сусіди та знайомі довго перешіптувалися, але згодом звикли. Справжню матір дівчинки подружжя ніколи не шукало.
Галина й Андрій не приховували від Ганни, що вони — не її рідні батьки.
— Ганя якось причепилася до мене з питанням: ма, а де я взялася? — згадує жінка. — Андрій каже: знаєш, діток у капусті знаходять. Але то саме зима була — капусти вже не було. Тебе ніс бузько до нашого будиночка, але, мабуть, стомився і загубив біля автовокзалу. Мама йшла — аж бачить, ти лежиш…
Згодом пояснили: ми — не твої батьки, але любимо тебе як рідну.
Ганна говорить, що інколи хоче побачити жінку, яка її народила.
— Але справжні мої батьки — мама Галя й тато Андрій, — продовжує дівчина. — Буває, сваримося, але ненадовго. Останній раз мама на танці не відпустила. А тоді підходить до мене, обіймає й запитує: якби в тебе була дитина, ти її пустила б поночі? Думаю: мабуть, не пустила б... Я вже починаю понімать маму.
Дівчина мріє вступити наступного року до столичного університету культури Михайла Поплавського:
— Піду вчитися на естрадний факультет. З мене тато сміється: після народження ти так кричала, що ми тебе знайшли, а тепер кричатимеш на всю Україну. Може, до народного артиста докричишся.
Галина Прокопчук шкодує, що не всиновила ще й хлопчика. Тепер, зітхає, роки вже не ті. А так узяла б ще дитинку.
— То я ревнула б тебе тоді, — Ганна обіймає матір за шию.
— Скоро хлопців ревнувати будеш, а не батьків, — відповідає Галина.
9 
35413
Коментарі