— Отримав від "Газети по-українськи" фартух і рукавиці з логотипом. Подарунок віддав дружині. Вона в них трудиться на кухні. Мені так уперше в житті пощастило, — каже 74-річний Євген Клименко із села Дмитрівка на Полтавщині.
"Газету по-українськи" передплачує 13 років. Відправив копію квитанції на адресу редакції і виграв кухонний набір.
— Виписати газету порадила Тоня Скотаренко, яка раніше працювала листоношею, а зараз завідує поштою, — говорить Євген Володимирович.
Народився я в Дмитрівці, на колишньому хуторі Волошини. Де було наше дворище, тепер поставили мийку для великовантажних машин. Дитинство було нелегке. Коли мав 2 роки, нас покинув батько. Була ще старша на два роки сестричка Валя. Жили з мамою. Не було чого їсти, то я у восьмому класі пішов працювати помічником кіномеханіка. Це було 1962 року. В ті часи паспортів не давали. В село приїхав вербувальник із Луганської області. Мені за добу видали паспорт, і я поїхав у Полтаву навчатися на машиніста електровоза. Довго там не пробув. Повернувся в село. Працював помічником механіка пересувного кіно, — розповідає Євген Клименко.
Служив у Фастові в радіолокаційних військах, згодом у Києві.
Наприкінці служби я захворів на запалення легенів і мене комісували. Працював у колгоспі. Вивчився на машиніста пневмогусеничних кранів, здав екзамен на машиніста залізничного крана. Маю 43 роки загального стажу.
Із дружиною 70-річною Людмилою живе у шлюбі 52 роки.
— Побачив її в клубі, коли прийшла з подругами. Дуже гарна. У неї було сім сестер. Працювала в колгоспі біля телят. Потім — у буфеті. Виростили сина й доньку. Маємо чотирьох онуків. Тримаємо господарство. Вирощуємо розсаду на продаж. Раніше любили разом рибалити. Тепер здоров'я не дозволяє, — каже Євген Клименко.
3 
1
Коментарі