— Виїхала з України чотири роки тому. Але досі не пристосувалася до життя за кордоном. Їздила по всьому світу. Могла вибрати будь-яку країну для життя. Друзі казали, чоловік мій точно буде іноземцем. Погоджувалася. Хоча казала, що ніколи в житті не вийду за араба, — говорить 36-річна Світлана Корнієнко з міста Ватутіне на Черкащині. Одружилася з ліванцем 41-річним Ібрагімом. Оселились у місті Сайда.
— В Україні працювала в міжнародній організації "Cпівдружність студентів-християн". Багато спілкувалася з іноземцями. Була перекладачем на конференціях в Австрії, Німеччині. Усюди комфорт, цивілізація. Але мене завжди більше чіпляли бідні східні країни. Два роки тому друзі познайомили з Ібрагімом. Він мав невеликий бізнес у Лівані. Збирав молодих хлопців у бідних районах і тягнув на футбол. Хотів зайняти їх спортом, щоб не гуляли, не вживали наркотиків. Спочатку ми спілкувалися он-лайн. Потім одружилися.
У Лівані гарні краєвиди, тисячолітня історія. Наше місто древнє. Колись мало назву Сидон. Кажуть, його вулицями ходив Ісус Христос. Мене найбільше вразив місцевий менталітет. У Лівані хороші стосунки між людьми цінуються більше, ніж правда. Скажімо, прийшла я в гості. Мені не подобається якась страва. Але мушу казати, що вона неймовірно смачна, щоб не образити господиню. Так у всьому. З часом навчилась ухилятися від відповіді.
Чоловік перед моїм переїздом орендував для нас житло. У Лівані є звичай, що до весілля молодий має купити квартиру, машину і все необхідне для подружнього життя. Для мене це було не принципово. Тому орендували помешкання. Знайти квартиру легко. Оголошення в інтернеті не дивляться, як у нас. Чоловік сказав: "Давай підемо в той магазин і спитаємо, чи тут хтось здає квартири. Місцеві все знають". Це при тому, що місто третє за розміром у Лівані. Орендували житло з усіма зручностями у передмісті за 300 доларів. Комуналка обходиться ще в сотню. Найдорожча електроенергія. Вона є не цілу добу. Спочатку ми жили в місті Захле. Воно єдине в країні, де електрика є весь день. Бо працює державна станція. У будь-який час можна було вмикати побутову техніку. Закидала прання і не хвилювалася, що машинка зупиниться. У Сайді електроенергією забезпечують приватна і державна компанії. Остання подає світло по 4–6 годин. Приватна фірма надає генератори. Якщо береш потужніший, платиш 100 доларів. Менший обходиться вдвічі дешевше. Але при цьому не можу включити пральну машинку, кондиціонер. Не потягне навіть принтер. Щодня вираховую години, коли буде державна електрика. Платимо за неї щомісяця приблизно 15 доларів — 376 гривень.
Може, щось би змінилося. Та вся справа в корупції. Є люди при владі, які тримають генераторні компанії. Їм невигідно, щоб була державна електрика. Хоча для цього є всі можливості. Вода теж може зникнути у будь-який момент. Кожен власник квартири має на даху бак, куди рідина подається через трубу. Якщо всю використала, треба чекати наступного дня. Вода несмачна. Для пиття й приготування їжї купую в магазинах. Або беремо у свекрухи. Вона має фільтр. Першого року в Лівані кілька разів потрапляла в лікарню. Не могла звикнути до води й місцевих овочів.
У будинках немає опалення. Ніби тепла країна, але ми в гірському районі. Особливо холодно, коли дмуть вітри з моря. Тому маємо теплі ковдри. Додатково вмикаємо обігрівач і кондиціонер. Коли жили в Захле, використовували пічку-буржуйку. Її встановлювали в окремій кімнаті з отворами на вулицю, — продовжує Світлана.
Тут у будівлях тонкі стіни. До 10 сантиметрів. Коли вперше зайшла у квартиру, подумала — а де підвіконня? До того ж крихітні кухні. Натомість зала простора, балкон завбільшки, як ще одна кімната. Меблі всі однаково розставляють у квартирах. Це правило ніхто не порушує. Наприклад, я прийшла до друзів. Знаю, що праворуч при вході стоїть шафа-купе. У вітальні її не повинно бути. Ще обов'язково мають бути диван і два крісла, дзеркало, комод для посуду, стіл зі стільцями. У вітальні приймаємо гостей. І самі там їмо, бо в кухні не поміститися.
Прихід гостей на перших порах напружував. Тут не роззуваються. Навіть взимку, коли стелимо килими. Буває, прошу знімати взуття, бо маленька дитина повзає. Але щоб нікого не образити, простіше прибрати потім. Дратує, що палять у приміщенні, в машині. Навіть коли поруч дитина чи вагітна жінка. У місті немає відкритих дитячих майданчиків. Усі платні. Гуляти з дитиною практично ніде.
— Майже нікого не пригощаю українськими стравами. Тут вони не так смакують, як удома. Якщо готую борщ, то для себе й сина. Чоловік любить їсти наші страви в Україні. В Лівані інший смак продуктів, — каже Світлана Корнієнко.
— Проблема знайти хороший майонез. Привожу із Черкас. А ще — чорний хліб. Навіть справжнє молоко не всюди купиш. За ним треба їхати в гори. У Лівані простіше придбати телятину. Цілі туші продають із ранку до вечора в спеціальних магазинах. Дозволяють відрізати будь-який шматок. Кілограм коштує 12 доларів — десь 300 гривень. На місці можуть порізати на шматочки чи перемолоти на фарш. За це гроші не беруть. Свинину заборонено продавати. В Лівані її важко знайти навіть у християнських районах. Інколи з дому привожу сало. На кордоні не перевіряють.
50 доларів коштує кілограм найдорожчої морської риби в Лівані. Це понад 1200 грн. Її називають "султанка". Вартість залежить від ранкового улову. Якщо він невеликий, ціна може підскочити вдвічі.
У перший клас ідуть у шість років
У Лівані переважно працюють приватні школи. Державних небагато. Туди ходять діти з бідних сімей, біженці із Сирії.
— Мій чоловік створив благодійну організацію, щоб підтягнути в навчанні дітей із бідних сімей і біженців, — говорить Світлана Корнієнко. — Зараз є 79 школярів. Навчаються у дві зміни. Я викладаю їм англійську мову. Інші вчителі допомагають робити домашнє завдання, яке теж англійською. Діти часто не можуть скласти екзамени. Система освіти в Лівані досить сильна, але складна. Всі предмети викладають англійською або французькою.
У школу щороку треба купувати підручники й форму. Діти йдуть у перший клас у 6 років. Перед цим обов'язковим є дитсадок. Переважно віддають у приватні. Навчання коштує 300 доларів на місяць — 7,5 тис. грн. У 2,5 року дитина має скласти тест. Розуміти прохання, називати предмети, бути привченою до туалету.
У державному дитсадку вихованцям менше приділяють уваги. В групі по 30 дітей. За їжу треба доплачувати. Можна брати сніданки із собою. Або купувати в магазині чи дитсадку. Сплять одягнені на розкладачках. Хто не хоче — виводять гуляти на майданчик.
6 
1
Коментарі