Григорій Захарченко, 51 рік, із села Хоцьки Переяслав-Хмельницького району на Київщині коле свиней уже 30 років. І собі, і людям. Запрошують його навіть у сусідні села.
О пів на восьму ранку на подвір"ї Захарченків за хатою на снігу конає 120-кілограмова льоха. За кілька хвилин до цього Григорій встромив їй ніж у серце.
— Це синові Сашку на весілля, — пояснює. — Десь мій брат Вітька у сватів — батьків нареченої — теж зараз коле. Я його навчив.
Григорій — худорлявий, у шапці-вушанці й валянках. Затягується цигаркою.
— Якби була свиняча власть, мене першого повісили б, — сміється, — як душогуба. Бувало, що за день по двоє-троє колов.
Розповідає, що його дід був колієм, а він спостерігав за ним. Як повернувся з армії, спробував із товаришем і собі.
— Получилось. Чисто все виходить, без крові, свиня бистро кончається. Стали й до чужих звать колоть.
— Він бігом робить, раз-раз, — долучається до розмови Юрій, 34 роки, брат Григорієвої дружини Валентини.
— Раз була історія, — продовжує господар. — Юрко, я і брат мій Вітька заходимо до кабана. Він начинає кусаться — не пускає. Куримо. "Вітя, — кажу братові, — сходи ти сам". Коли виходить: і на нього кабан плигає. Я на мотоцикла — по ружжо до охотників. Застрелили, да і все. Є всякі свині. Як і всякі колії, — додає. — Бува, який заколе так, що кабан по городу бігає, кров"ю стікає.
— Гриша сам петлю кабану на ногу накидає. Обично це хазяї роблять. Але він не довіряє. Один у селі так робить, — каже Юрій.
— Треба порося колоть так, щоб воно не розґвалтувалося, бо кров"яне буде, — каже Спеціаліст, як за майстерність звуть Захарченка у селі.
Валентина, 36 років, несе до сараю в сумці гуску. Та намагається вискочити.
— Весільні подарунки, — сміється вона. — Кума он курку приперла. А брат — півня.
За низеньким парканчиком у дворі сходить гавкотом німецька вівчарка.
— За неї, паскуду, двісті рублів син Сашко, отой, якого женимо, віддав. Представляєте?
— Триста, — підходить 12-річний Ваня Захарченко. Він у старенькому одязі. Не пішов до школи, щоб допомогти батькам.
Питаю у колія, скільки бере за роботу.
За неї, паскуду, двісті рублів Сашко віддав
— Грошей — ні. Кусок м"яса, кусок сала одрубав — і все. Не нахальнічаю.
— А в Циблях (сусіднє село. — "ГПУ"), — додає Юрій, — колій ще й 50 рублів бере за роботу.
Інструмент у Григорія свій.
— Я відразу в серце попадаю, — каже господар. — Другий лапу задирає — шукає, де те серце. Я — ні. Потім смалю, розбираю. На базар зовсім не так, як для себе. А якось трапилась історія. Кололи кабана на два з половиною центнери. (Я вагу визначаю відразу. Можу кілограмів на десять помилитись, не більше.) Прийшли я і мій товариш. Закололи і в хату: хай порося доходить. А сажок такий, — показує рукою з півметра від землі, — підійнятий. Виходимо, а воно під сарай заповзло. Хоч розбирай. Насилу витягли, куток увесь гукали на поміч. Після того — все: чекаю, поки при мені кончиться.
Питаю у Вані, чи хоче стати колієм, як батько. За нього відповідає мама:
— Я курицю зарубать не способна. А Ваня з дев"яти год рубає. Воно, видно, по роду йде. Он же і його брат, — показує на чоловіка, — колій. А мій, — повертається до свого брата Юрка, — носитиметься з тим поросям як з писаною торбою.
— Я кроля за минуту обдираю, — хвалиться Юрій. — А сюди руки не стоять. Заколоть-то заколю, але в серце не попаду.
Чоловіки йдуть смажити й обшкрябувати кабана. Валентина запрошує до хати.
— Горілки треба чотири бідони таке весілля відбути. Чекаємо на двісті гостей, — сідає за стіл.
Із кімнати виходить заспана дівчина в халаті. Це 17-річна Юля — донька Валентини.
— Юля, виставляй, що в нас є, — каже їй мати. І продовжує: — У нас із Гришею це вже другий шлюб. Його жінка з роботи їхала, машина збила. А я зі своїм на той час три роки як розвелась. Юля маленька була. Рішилась я піти на його двох дітей, хоч це дуже страшно. Але ж знаєте, як у селі, коли жінка сама: вдова — не людина, коза — не скотина. Ми з Гришею раніше не зналися абсолютно. А тут за місяць зійшлися. Тепер я рада: з ним дуже легко. Він все достане, все проверне. За хазяїном і свинка — господинька.
Дівчина розставляє миски з налисниками, тушкованою картоплею, котлетами.
— Холодець принеси, — наказує мати. — Женимо оце Сашка. Йому 26. Є ще Таня — їй 28. Оцю хату молодятам залишимо. Їм же захочеться друзєй пригласить. То куди — до тещі? Самі перейдемо в мою хату, я з батьками будувати почала. Там майже все зроблено. Ваня — наше спільне дитя. Він Богом даний. Якщо заведемось лаяться, він каже: "Мамко, ти в одну сторону дивись, а ти, татку, в другу". Такий переживатєльний.
— Робота у вашого чоловіка могоричева. Не боїтесь, що спитися може?
— Ні, він уже років п"ять як не п"є. Дві тяжкі операції переніс. Я з того світу його витягла. Грошима всі родичі складалися. Колоть — то адський труд. Але Григорій робить все бистро і чисто. Сказали прийти на сім часов — прийде без десяти сім. Як на роботу. Заколе — і зразу додому. Без посиденьок.
Захарченки тримають четверо свиней, дві корови, курей, індиків. Обробляють кілька гектарів городу. Григорій безробітний, а у Валентини зарплата санітарки — 300 грн. Тож із господарства й живуть.
На подвір"ї в уже обсмаленого поросяти Григорій відрізає ноги. Ваня відносить їх у сарай. Сходяться жінки — мити кишки і начиняти ковбаси. Валентина заносить до сараю чергову подаровану курку і сміється:
— Самими подарунками весілля можна відбути.
1955, 25 грудня — народився Григорій Захарченко у с. Хоцьки Переяслав-Хмельницького району на Київщині
1971–1974 — вчився у СПТУ на тракториста
1977 — одружився з Надією, почав колоти свиней
1978 — народилася донька Таня
1981 — з"явився на світ син Саша
1992 — дружина загинула в аварії
1993 — одружився з Валентиною
1995 — народився син Ваня
Григорій 15 років працював на фермі конюхом і різноробочим, потім — трактористом. Зараз перебуває на обліку на біржі праці
1 
1
Коментарі