18 листопада російському режисеру Ельдару Рязанову виповниться 85 років.
— Ніяких торжеств не планую. Проведемо домашній, тихий ювілей у кіноклубі. Посиджу в маленькій компанії, з донькою, — каже режисер.
61-річна Ольга — донька Рязанова і його першої дружини, колишньої однокурсниці Зої Фоминої. Вона закінчила філологічний факультет МДУ, працює кінознавцем. Має 23-річного сина Дмитра, журналіста. Після Фоминої режисер жив 22 роки у шлюбі з Ніною Скуйбіною, редактором Об'єднання кінопрацівників студії "Мосфільм".
— Доки мама і Рязанов були разом, він зняв свої найкращі фільми. Вони жили душа в душу, — згадує пасинок 58-річний Микола Скуйбін. — Коли мама з'являлася на знімальному майданчику, Ельдар Олександрович змінювався. Вона завжди мала при собі сумочку, в якій носила йому бутерброди з ковбасою і помідорами. Як тільки він починав кричати, діставала їжу.
Мама розповідала, як він знімав фільм "Старики-розбійники" у Львові. Тоді була дощова осінь, а він в останній сцені хотів, щоб трійця акторів — Нікулін, Євстигнєєв і Аросєва йшла під снігопадом. Спочатку на майданчику "стріляли" дрібною паперовою стружкою, що була дуже схожа на сніг. Але доки знімали дублі, стружка закінчилася. Тоді Рязанов полетів у Москву за нею, але застряв в аеропорту. Тим часом у Львові випав справжній сніг.
1991-го мама померла від раку шлунку. До останніх днів думала, що має виразку. Ельдар Олександрович сильно переживав її смерть, днями не виходив із квартири. Донька чергувала біля його будинку. Думала, що він може накласти на себе руки.
За рік, 66-річним, режисер одружився зі своєю давньою подругою — журналісткою Еммою Абайдулліною.
— Ніхто не очікував, що він викине такий фортель. Але я не звинувачую його. Розумію, що чоловік у такому віці жити сам не може. Емма піклується про нього, як про малу дитину. Стежить за харчуванням, змушує ходити до лікарів. Редагує статті, пише сценарії, — продовжує Микола Скуйбін.
Рязанов часто їздить на власну дачу у селі Довгі Броди в Новгородській області. Має там моторний човен і скутер. Рибалить, щоранку обливається холодною водою. Любить передивлятися фільми Квентіна Тарантіно.
— Я не приховую, що маю купу болячок. Ниють суглоби ніг і рук, зір сів, мучить біль у попереку й остеохондроз. Тричі на рік мене возять у клініку. Лікарі не хочуть вирізати мені катаракту, бо кажуть: "Ще не час". А я ледве бачу на одне око.
Остання стрічка Ельдара Рязанова "Музика життя" вийшла на екрани 2009-го. Це збірка його віршів та пісень, які виконують російські актори. Але найбільше він пишається передостанньою стрічкою "Андерсен. Життя без любові", яку завершив 2006 року. У ній сам зіграв епізодичну роль власника похоронної майстерні.
— Ви бачили мого "Андерсена"? Боїтеся, що я зробив гівно? Андерсен — окріп із льодом, перець із варенням, — каже режисер. — Його мати — алкоголічка, сестра — повія, дід — божевільний. А він — геній. Що з того, що Андерсен зрікся сестри і не приїхав на похорон матері. Нехай кожен у своїй біографії пошукає, чи зраджував він матір, чи зрікався рідних.
Зняв 28 фільмів
Ельдар Рязанов народився в російському місті Самара в сім'ї робітників. За кілька років родина переїхала до Москви. Ельдар любив читати і збирався стати письменником. Мріяв подорожувати. Після закінчення десятирічки відправив листа-заяву на вступ в Одеське морехідне училище. Тоді якраз йшла війна, тому відповіді не отримав. Вступив до ВДІКу, який закінчив на "відмінно". Перших п'ять років знімав документальне кіно, сюжети для кіножурналів "Піонерія", "Радянський спорт".
1955-го влаштувався на кіностудію "Мосфільм". На прохання її керівника Івана Пир'єва зняв комедію "Карнавальна ніч". Наступні 20 років до середини 1980-х створив свої найкращі фільми, що стали класикою радянського кінематографа. Це "Стережись автомобіля", "Зигзаг удачі", "Неймовірні пригоди італійців у Росії", "Іронія долі, або З легким паром", "Гараж", "Службовий роман", "Вокзал для двох".
— Подальший період Рязанова не витримує жодної критики, особливо останні фільми. Він не зміг вжитися в сучасність, бо все життя звик знімати фільми, показуючи дулю в кишені режиму. Зараз режиму нема, і людям треба говорити все у вічі, — каже київський режисер Олександр Муратов, 60 років. — Фільми 1970-1980 років — геніальні. Бо він екранізував анекдоти. Як от у "Службовому романі", коли секретарка вчить директорку правильно щипати брови і ходити. І смішно, і правдиво.
Коментарі
1