Ігор Мазур, 33 роки, на прізвисько Тополя, є людиною помітною. Насамперед завдяки зросту — 2,03 метра.
— Міг би стати спортсменом, — зітхає. — Дійшов до І розряду з баскетболу. Мене брали в Ригу, в спортінтернат. Там була одна з найсильніших команд у СССР. Але батьки не пустили.
Каже, що першу політичну сутичку мав із батьком. Той приїхав виганяти сина з наметового містечка в Кам"янці-Подільському. Мазур голодував там під пам"ятником Леніну.
— Але я залишився, — усміхається Тополя. — Він мене зрозумів.
Батько Тополі — тракторист на залізничній станції "Хмельницький". А мати продавець.
— Ще маю молодшого брата. Єдиний знає про мої війни. Батькам про те нічого невідомо.
У перервах між екзаменами, на другому курсі Кам"янець-Подільського педінституту, Тополя поїхав на війну в Придністров"я. Повернувся і склав на п"ятірку іспит з історії СРСР. А невдовзі повернувся у Тирасполь.
— Мені йшов 21-й рік. Уперше там закохався. Із дівчиною познайомив товариш, який потім загинув у Абхазії. Я його труп на танк загружав. Дівчині було 15 років. Нічого, звісно, серйозного. Невдовзі посварилися. Тут підвернулася нагода, і я поїхав на Кавказ. Ти бери каву, — каже Тополя. — А я візьму коньяку.
Із Басаєвим випили бутиль доброго вина
Заходимо в кав"ярню.
— У Сухумі летіли над морем. "Як підіб"ють, кісток не зберуть", — думав. Летів у капцях, бо натер ногу туфлями. З нами були члени "Мхедріоні", така напівкримінальна групєнь. Заходили до льотчика, пили з ним коньяк. Ригали там. Могли й не долетіти.
В Абхазії була різношерста публіка з обох сторін.
— Ми не воювали з чеченцями. Переважно — з абхазами і російськими козаками. І вірменський батальйон імені маршала Баграмяна не хотів проти нас воювати. По рації перепитали: "Будєтє брать сєло?" Самі одійшли: "Ну і берітє..."
Прошу згадати якийсь цікавий епізод.
— Узяли ми райцентр, — розповідає. — Зранку будять грузини. Кажуть: "Ми тут нашлі банк, но не можем аткрить. Ребята, нужна ваша помощь". Ми з гранатометів розстріляли тильну стіну. Медвежатників серед нас не було, — всміхається Тополя. Оповідь перериває дзвінок. — Кум, не перебивай, — каже і продовжує: — Снарядів десять запустили. Трохи вибухнуло, трохи застряло не вибухнувши. Думаю, грошей там і не було.
Багато українців загинули?
— Сім чоловік, число містичне. Чомусь гинули по суботах. Більшість перепоховані в Україні. У Сухумі залишився тільки Олесь Ткачук. Так захотів його батько, який воював поруч із ним. Здається, абхази викопали його труну. Розстріляли із гранатометів, а місце закатали танками. І близький мій товариш загинув, — доливає коньяк у каву. — Я якраз відступ прикривав, а йому попав осколок у голову. Плеєр від нього на пам"ять лишився.
Маєш нагороди?
— Орден Вахтанга Горгасала. Повернулися ми в листопаді, бо Верховна Рада скасувала кримінальну відповідальність за воєнізовані формування. А за тиждень Шеварднадзе підписав указ про моє нагородження.
На сайті бачив фото періоду першої Чеченської війни. Там є характерна довготелеса фігура.
— Ми супроводжували журналістів. Того ж Тараса Процюка з "Ройтерс". Зустріли їх у Дагестані, провели через пости в Чечню.
Президента Джохара Дудаєва зустрічав?
— Нас було двоє високих хлопців — я і ще один із Черкащини. Дудаєв подивився на нас: "Развє еті русскіє что-то с намі сдєлают, єслі с намі такіє орли!" Став між нами, взяв нас за плечі й підтягнувся на руках.
Зріст не заважав на війні?
— У абхазьку війну мене п"ять разів хоронили. І ще шість — у чеченську. Загине якийсь високий пацан — думають, що то я. А мене навіть не поранило, тільки пару разів контузило.
Ставилися до українців нормально?
— Під час бомбардування я загубив корочку, що воював у Абхазії. Її знайшли. Занесли Шамілю Басаєву. Пішов її забирати, а він каже: "Ми чьо, врагі с тобой?" Я відповідаю: "Чекай. Ми тут з тобою в одних окопах. А де твої абхази, де казачкі твої?" Був знайомий і з Ґелаєвим, і з Радуєвим, з Яндарбієвим, з Масхадовим. У Абхазії нас прив"язали до Сухумського батальйону морської піхоти і до "Мхедріоні". А в Чечні були вільними робінгудами. То з одним, то з іншим польовим командиром.
Як я сів, вона подала на розлучення
А що з коханням?
— Повернувся до Тирасполя, — пригадує Ігор, розстібаючи чорну шкірянку. На лацкані піджака видно значок УНСО. — Йду з тигром, двометровою м"якою іграшкою. А з джипа вискакує моя кохана, кидається в обійми й каже: "Ой, я зараз не маю часу, їду ось з Андрієм. Але ти ввечері можеш подзвонити". Через кілька місяців вона ще й просила з тим Андрієм її помирити.
Коли встиг одружитися?
— У день освячення ікони УНСОвської Богоматері з однією дівчиною перетнувся тричі. Думаю, це — неспроста. Зазнайомилися. На зустріч наступного дня я запізнився на 45 хвилин. Вона — вся в сльозах, але дочекалася. Їй теж було 15 років. Через три роки одружилися. Коли була на 8-му місяці, знову полетів у Чечню. Витягали українських будівельників-заробітчан. Шаміль тоді був прем"єр-міністром. Ми з ним випили бутиль доброго вина.
Скільки відсидів в Україні в ув"язненні?
— Дали чотири роки. За масові безпорядки під час "України без Кучми". Потім апеляційний суд рік зняв. Ні нормального харчування, ні сну. Сидів 9 місяців в СІЗО СБУ, з них три — в камері-одиночці. На нас експериментували — як кого зламати. У Лук"янівці заробив туберкульоз. Потрапив на туберкульозну зону.
Як там ставилися до тебе?
— Коли звільнявся, проводжали два дні. Сто чоловік прийшло. У першу ніч випили вісім літрів чифіру і три літри кави.
А політики якісь зустрічали?
— Було дві машини від Юри Луценка. І Шкіль приїхав. Моя бувша дружина приїхала. Сама, бо ніхто з хлопців не хотів брати її в машину.
Бувша?
— Через півроку, як я сів, вона подала на розлучення. Мовляв, засуджений за політичні погляди, які я не поділяю. На неї тисли, — каже Тополя, надкушуючи плитку шоколаду. — Плюс, їй треба було сім"ю будувати.
Підтримуєш стосунки?
— Хату винаймаю, з кількома хлопцями, за метрів 400 від місця, де живе донька. У дитини мусить бути батько. Мала на карате записалася. У дружини родина російськомовна. Донька в наший рід вдалася. Влітку в мене у селі живе. Я назвав її Ольгою на честь своєї 95-річної бабусі.
Чим нині займаєшся?
— Та так... Зрідка читаю. Присів на твори Василя Кожелянка. Там є епізод: гори і хлопець, зростом 2,03, спускається з вершини. Образ українця, що воює на якійсь війні...
Каже, що недавно їздив з гарною дівчиною у Львів, на джазовий фестиваль:
— Попереднє життя я провів як бойовик. А зараз хочу творчості.
1973, 18 березня — народився в селі Пирогівці Хмельницького району Хмельницької області
1992 — поїздка в Придністров"я
1993 — кидає Кам"янець-Подільський педінститут, історичний факультет
1993, листопад — орден Вахтанга Горгасала за участь у бойових діях у Абхазії
1995, січень — участь в 1-й Чеченській війні
1997 — одружився з Оленою
1997, грудень — народилася донька Ольга
1999 — закінчив історичний факультет Черкаського державного університету
2001 — засуджений на 4 роки за участь в акції "Україна без Кучми"
2004 — вийшов на волю
2004 — один із комендантів наметового містечка на Хрещатику під час помаранчевої революції
2 
1
Коментарі
1