— Часом не відьом шукаєте? З усієї округи з'їжджаються до наших бабок. Тут же 40 відьом живуть, — каже 45-річна Олена Мицик на околиці села Ковалівка під Полтавою. — Місцина тут странна. Мов, де річка Коломак з Ворсклою з'єднуються, сильно енергетичне місце. Туди на шабаш уся полтавська нечисть злітається. Ото і селяться у Ковалівці, щоб живитися цією енергією. Літом мучимося сильно. У сусідніх селах іде дощ, а в нас небо без хмаринки.
Село Ковалівка за 21 км від Полтави. Живуть там 2,5 тис. людей. Виникло на початку XVIII ст. як козацьке поселення.
Від річки Коломак через бетонний міст із металевими опорами наздоганяє 38-річний Андрій. Він у камуфляжній куртці й валянках, котить велосипед "Україна" з двома спінінгами.
— Ні хрєна не зловив. Зато таке удовольствіє посидіти біля річки, — розказує. — Да-да, тут нечисть промишляє. В началі 1990-х служив у армії. Друг прислав пісьмо. Писав, що приїжджала у Ковальовку екстрасенс. А то були часи кашпіровських, чумаків усяких. Вобщем, людей у клуб набилося, як на індійське кіно. Екстрасенша з-за куліс виглянула та й назад бистрінько сховалася. Виступати відмовилася. Сказала, у залі сидить більше 50 відьом.
Наближаємося до магазину "Дунай". Біля нього кілька дерев'яних столів і коробок з-під бананів. Безлюдно.
— Ви по цьому перекрьостку лучше не ходіть, — шепоче Олена Володимирівна. — Наші відьмачки як роблять на смерть чи ворожать, виносять сюди воду, землю і всяку дрянь. Одна женщина нові тапочки знайшла на дорозі. Принесла додому, а за пару днів скончалася.
— Краще підіть до баби Галі Файної. Розкаже про всю ковалівську магію. Ще й судьбу виллє, — радить Андрій, закурює цигарки "Козак", спльовує на сніг.
У селі говорять, місцевим ворожкам за роботу несуть хліб, продукти. Гроші вони беруть, хто скільки дасть. Мінімальна плата — 20 грн.
Ідемо Жовтневою. Це друга за протяжністю вулиця після Садової. Усюди до будинків підведені газ і водогін. Обійстя великі, доглянуті. На кожній другій-третій хаті закріплені супутникові антени, кондиціонери. Майже всі селяни працюють в обласному центрі. Більшість чоловіків улаштувалися у компанію "Укрбургаз". Отримують зарплату від 3 тис. грн. Для Полтавщини це високі заробітки.
Заходимо у двір із сірими металевими воротами. Питаємо у господині, як знайти місцеву знахарку.
— Я тоже сили маю, — говорить. У неї великі блакитні очі з довгими віями. Біля вхідних дверей у кутку перевернутий віник. Навпроти — ікона Святого Миколая. — Лутше нормальним чєловєком родитися і нічого не бачити. Я гляну на людину, мов чорним покривалом накрита. Значить, енергетично грязний чєловєк. Через те не їжджу в транспорті, у людних місцях себе погано чуствую.
— Світом править етот, — пальцями показує ріжки на голові. — Люди дружать, цілуються, а тоді біжать робити одне одному. До мами приходили дві сестри. Їхня мати померла, оставила дочкам хату-мазанку в селі. Халупа тищі гривень не стоїть, но сестри погризлися. Одна одній у церкві свічки на смерть ставили. Ніколи не давайте, щоб хлопали по спині. Цим болячки чіпляють.
У пров. Тупому три хати. Огорож немає. Біля крайньої під старим шифером складені нарубані дрова. На порозі сидить сивий чоловік у чоботях, тримає біля вуха мобільний телефон.
— До баби Галі? Січас спитаю, чи прийме, — заходить у хату. — Розрішає, заходьте.
Відразу біля дверей у кріслі сидить 68-річна Галина Файна. Вона огрядна, сива, у великих окулярах. На табуреті порожня глибока тарілка з зеленим обідком, ніж у плямах воску. У кімнаті напівтемрява. Під стелею хусткою закрита лампочка.
— Я після хімії, облучонна, — перехоплює погляд. — Не можна, щоб лампочка прямо світила.
Кладе перед собою білу хлібину, опирає об неї ікону "Неупиваєма чаша". У миску набирає води з відра. Дочка Наталія приносить у металевому кухлі розтоплений віск. Знахарка виливає його у воду. Водить ножем по воді й шепоче молитву.
— Одведи її серце і тіло од лукавого, — змахує з ножа воду. Розказує про наші хвороби. — Як сили отримала, так і живу. Відмовитися — ніяк. Тільки про це подумаю, сниться покійна бабка Наталія. Встає з труни, просить не кидати роботи. Я четверта по лінії ворожок. Хоч бабка по крові мені не рідна — чоловікова. Вона жила у селі у Карпатах. У московських генералів дуже жінки хворіли. То їм виписували вертольот, щоб шукати бабку по горах. Натальою звали. Вовк її фамілія.
— Замолоду бабушка ходила по квітку папороті. Вона, як лампочка, світиться. Баба її зірвала. Принесла додому. Надрізала шкіру, — веде пальцем уздовж лінії життя на руці. — Зробила в долоні карманчик і заклала туди кусок пелюстки. Так ходила три тижні. Могла перетворитися на любу тварину і пташину. Знала будуще. Як умирала бабушка, лежала в хаті біля стіни. Все просить: "Візьми сили, візьми". А я страшне як боялася. Родичі переживали, як не встигне живому силу віддати, пустить у стіну. Тоді хата вибере жертву і завалиться над якоюсь людиною. Мусила я погодитися. Тепер вивожу переляк — дітей возять до мене, щоб не впісювалися. Від "бєлочки" спасаю. З епілєпсією помагаю. Тільки себе і дітей лічити не можу.
20 дівчат не можуть вийти заміж
— Шість років тому закінчила школу. З 30 чоловік в класі були 20 дівчат. Заміж вийшла одна, і та розлучилася. Усе через тих відьом, — говорить 23-річна Юлія із села Ковалівка під Полтавою. — Як на зупинку йду, сусідка вже стоїть на воротях, дивиться вслід. Так очима і їсть, аж мурашки по шкірі. Раз обернулася, а вона руками махає і шось шепче. Мабуть, прокльони чи зглаз накладає, щоб чоловіка собі не знайшла. Кручу дулю та промовляю: "Сіль тобі та перчина з твоїми поганими очима".
Юлія каже, дівчата для захисту носять на ланцюжках золоті іконки.
— У кошельки кладемо ікони Пресвятої Богородиці. З кожної церкви привожу. Доки не причеплю булавку на одяг, на вулицю не виходжу.
Коментарі