— Только выплатили кредит за трехкомнатную квартиру в центре Донецка. Смогли на два года раньше срока. Думали, теперь заживем. Но вдруг по улицам начали ездить танки, — каже 35-річна Світлана Солдатко. З чоловіком Юрієм і трьома дітьми переїхала до Вінниці два роки тому. Виховують 10-річного Ярослава, 6-річну Мирославу й Бориса, 4 роки.
— З аеропорту було чути постійний гуркіт і стрілянину. Щоб діти не злякалися, вирішили повезти їх на море під Одесу. Зібрали речі у два чемодани, — продовжує Світлана. Її чоловік працював тоді в касах аеропорту.
Родина поселилася в санаторії "Санетати" в Сергіївці поблизу Одеси.
— Спочатку це був спокійний і нормальний відпочинок. У санаторії жили переселенці. Приїжджали волонтери. Допомагали одягом і продуктами. За два тижні чоловіку довелося повертатися на роботу в Донецьк. За тиждень Юру перевели на роботу в Маріуполь. Із собою взяв лише речі, які міг одягнути на себе. Чоловіків ретельно перевіряли на блокпостах. Не можна було з собою везти великих сумок. Юра забрав зимові черевики, куртку й кілька светрів.
Меншого хотіла віддати в садок. Місця не знайшлося. Один із батьків сказав, що ми заважаємо — дихаємо їхнім повітрям.
Так прожили три місяці. Потім людей виселили в санаторій "Куяльник".
— Ми не переселялися разом з усіма, а поїхали в Маріуполь. Там чоловік зняв для нас житло. Старшого сина Ярослава віддала в школу. Дитину постійно цькували, називали сепаратистом. Знущалися, що він без форми. Доводилося на батьківських зборах пояснювати, що ми не маємо змоги щось купити.
За три місяці Юрія Солдатка перевели на роботу до Вінниці.
— Довелося зняти дорогу трикімнатну квартиру за 5 тисяч гривень. Через два місяці, коли студенти роз'їхалися, ми знайшли двокімнатну за 3,5 тисячі. Не суперова. Але стоять пластикові вікна, є ремонт. За період переїздів навчилася не облагороджувати житло. Не купую ніяких дрібничок. Гроші витрачаємо лише на одяг та їжу, — каже Світлана. — Я з промислового району. Там зарплати були значно вищі. До декрету, ще коли долар був по 8, я отримувала 4 тисячі гривень. Тут зараз пропонують 2,5–3 тисячі. В Донецьку працювала менеджером в інформаційно-аналітичному центрі. Тут подібної роботи не могла знайти.
Цьогоріч Світлана відкрила ательє з пошиття одягу.
— Почала думати про власну справу. Колись шила ляльок і одяг для них. Подала документи на отримання гранту, отримала машинку. Перших клієнтів шукала серед переселенців. Спочатку робила все безкоштовно, вчилася. Потім подала заявку на ще один грант і знову його виграла. Цей був на 50 тисяч гривень. Купила швейну й вишивальну машинки. Зняла приміщення. Працюю сама. Зараз створюю невелику колекцію одягу.
3 
1
Коментарі