— Любов'ю можна зцілити будь-яку болячку, — повторює 31-річна Світлана Ісаєва із села Червоне Першотравневого району Донеччини.
Із чоловіком Євгенієм, 37 років, усиновили і взяли під опіку сімох ВІЛ-інфікованих дітей. 30 серпня 2007-го стали першою сім'єю, яка взяла дитину з вірусом імунодефіциту і не приховувала цього. Зі спеціалізованого дитбудинку в місті Макіївка забрали 4-річного Микиту. За рік усиновили Петра, 8 років, і Карину, 10 років. 2009-го — 5-річну Дарину, 4-річну Ірину та Олександру, 11 років. Торік у травні — Михайла, 3 роки.
— Микитку вибрали на оглядинах. Потім були дев'ять місяців судів та паперової тяганини. А інших брали не дивлячись. Нам казали: "Є важка дитина, якої ніхто не провідує". Ми відповідали: "Беремо", — згадує Євгеній.
Надворі четверо дітей вищать, підстрибуючи на батуті. Троє їдять вишні, занурюючи ягоди в цукор.
— Я Міша, — простягає долоню білявий блакитноокий малюк. — Наші тут нещодавно на озера їздили, а я удома залишався, бо за бабусею наглядав.
— А я Іра, — вітається чорнява. — У мене є Даша-двійняшка. Була моя сестра, а стала загальна.
— Білявка Даша не сестра, а подружка по дитбудинку. Але дівчат вирішили не розлучати, — хазяйка запрошує у 4-кімнатний будинок. Сідаємо під кондиціонером. — Коли я народжувала вперше, поруч в лікарні лежала породілля з ВІЛ. До неї як до собаки ставилися, тому і вирішила: візьму дитину з такою долею. Спочатку діти навіть милом користуватися не вміли. У дитбудинку їм і чай готовий подають з цукром, і труси за них стірають. Зараз Міша у нас займається спортивною гімнастикою, Карина танцює, Сашу возимо в найкрутішу художню школу, Петька ходить на футбол.
Чоловік Світлани живе з діагнозом ВІЛ 19 років. У подружжя народилося двоє здорових дітей — Ганна, 4,5 року, та 7-місячна Єва.
— Ми познайомилися у церкві шість років тому. Із-за мого статусу Свєту навіть наш пастир відговорював іти за мене, — розповідає Євгеній. — 1992-го потрапив з пневмонією в маріупольську лікарню водників. Узяли кров, викликають у кабінет до головлікаря. Повідомили про ВІЛ, обіцяли, що більше ніхто не дізнається. Доки дійшов до свого відділення, мене виписали. Прибрали ліжко, матрац понесли спалювати, сусідів по палаті евакуювали. На мене дивилися як на прокаженого. Я трохи не розридався.
Світлана не боїться, що їй передасться ВІЛ від чоловіка:
— Не заражуся, тому що цього не хочу.
— Порівняно зі Свєтою я маловір, — говорить про дружину Євгеній. — Про нашу Сашеньку лікарі говорили: з такою історією хвороби тільки на кладовище. А Свєта: довіримося Богові. Михайлик мав проблеми з ніжками. А Свєта помолилася, й усе пройшло.
В 11-річної Олександри мати померла від ВІЛ. Дитині поставили діагнози ВІЛ і туберкульоз. Батько лишив її у протитуберкульозному санаторії. Зараз в Олександри відмінні рентгенівські знімки. Від інших дітей відрізняється лише тим, що у неї тричі на день антиретровірусна терапія. У решти — двічі.
— Я думала, просто познайомимося, дружитимемо. А мене забрали назавжди, — говорить кучерява дівчина, показуючи малюнки. На стіні висить її грамота.
Світлана виховує дітей, чоловік працює у церкві. На усиновлених держава допомоги не дає. На кожного з чотирьох під опікою отримують щомісячно 1990 грн.
— Вистачало б тільки на їжу, якби люди не допомагали. Хтось пожертвував на наш будинок 25 тисяч доларів. Допомагає моя мати. Вона працює крановщицею на заводі. В "Однокласниках" познайомилася з дівчиною з Іспанії. Передала мені ноутбук, — розповідає Світлана.
— Це диво, — каже Геннадій Мохненко, директор Маріупольського притулку для сиріт "Пілігрим". — "Максимум півтора року і вона покійник", — так говорили про їхню Олександру. Минуло більше, а у дівчинки ніяких ознак хвороби. А це Бог дає таке диво.
3 
1
Коментарі
1