Для мене ця історія почалася в травні 2001 року. На безлюдній вулиці мертвого Чорнобиля зустрів дідуся з косою, козою на мотузку та вудками.
— А ви чули? У нас тут живе дитина! — уже після розмови, навздогін мені гукнув старий. — Хороша дівчинка. Її батьків цькують, наче злочинців...
Дитина в зоні відчуження? Закон про радіоактивні території допускає перебування в Чорнобилі лише "ліквідаторів". "Цивільним" це заборонено, дітям тим більше. Про це є окремий рядок у законі. Приїхати сюди можна, лише якщо вам виповнилося 18 років.
Офіційна статистика самоселів зони у квітні цього року обчислювалася 346 особами. Реально після аварії тут намагалися оселитися 1200. Переважно люди середнього та старшого віку.
На околиці покинутого людьми колишнього райцентру я розшукав Лідію Совенко, 53 роки, та Михайла Ведернікова, 52 роки. До аварії Лідія працювала на оборонному заводі в Жовтих Водах. Підприємство розвалилося. Щоб донька та син довчилися в школі та інституті, заробляла з чоловіком по радгоспах. Аби через борги не втратити квартиру, опинилася в Чорнобилі. А чоловік подався аж на Забайкалля, в Читу. Сім"я розпалася. Згодом колишній чоловік поселився у спільній квартирі та привів туди нову дружину.
Михайло — новий обранець Лідії, до аварії був будівельником на ЧАЕС (а ще раніше споруджував Нурецьку ГЕС). Потім брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Його перша сім"я також розпалася через безгрошів"я та заробітчанські мандри.
Щоб не воювати за квартиру, Михайло підшукав у Чорнобилі покинуту хату. Прорубав сокирою до дверей стежку, зробив ремонт, розкорчував від хащів город. Познайомився з Лідією і привів її додому. Разом вони завели господарство — корову, порося, курей, гусей.
На 48-му році життя Лідія завагітніла. Як їй, продавцю у магазині, вдалося приховати вагітність, знає лише Бог. Старенькі сусіди згадують, що ходили з нею по гриби, пливли на човні — й нічого не помітили.
Під ранок 25 серпня 1999 року Михайло змастив йодом шовкову нитку і прийняв у дружини пологи, перев"язавши пуповину новонародженій дівчинці. А вже за день Лідія, наче нічого не сталося, вийшла на роботу.
Старенький сусіда Лідії та Михайла, також Михайло — Туменок, колишній староста Чорнобильської Свято-Іллінської церкви (нині покійний), розповідав:
— Однієї ночі вийшов я надвір і почув, що в хаті сусідів плаче дитина. Дружина розсміялася: "Це від старості у твоїй голові голоси завелися!". Але "голоси" не зникли. Зрештою Лідія показала нам дівчинку. Боже, як ми зраділи! Бо ми мріємо, що наша земля відродиться — повернуться люди, народяться діти. Першим знаком стало відкриття церкви. А народження дитини було справжнім дивом! Я порадив назвати її Марійкою — на честь Пресвятої Богородиці Діви Марії, котра її тепер оберігатиме.
"За тиждень про сенсаційну новину довідалися чорнобильські медики", — розповіла сама Лідія. Дитину обстежили і констатували, що вона здорова. Слідом за медиками в хаті Лідії та Михайла з"явилися міліція, Прип"ятська спецпрокуратура та чиновники з адміністрації зони відчуження. Батьків допитали, склали протокол. Адміністрація дала їм три дні, аби виїхати з Чорнобиля.
— Приїздили навіть начальники та міліція з Києва, — продовжив Михайло Туменок. — Якось я полов у городі. Чую, один каже іншому: "Дитину — у дитбудинок, їх обох — до в"язниці, а хату спалити, щоб нікуди було повертатися". "А щоб твоя душа, іроде, згоріла!" — не витримав я. Після того випадку щоночі пильнував, аби хату сусідів не спалили.
Народження Марії в "мертвому" Чорнобилі справило ефект бомби. Замість підшукати житло для сім"ї Ведернікових у котромусь із українських сіл, в яких є чимало покинутих хат, влада в особі прокуратури звернулася до Іванківського районного суду з вимогою позбавити Лідію та Михайла батьківських прав. Спецпрокурор просив суд (далі мовою оригіналу) "прийняти рішення про відібрання дитини — Ведернікової Марії Михайлівни, 1999 р. н., у батьків Ведернікова Михайла Олексійовича та Савенко Лідії Леонідівни і передачу її в органи опіки". Так і написали: "Савенко" замість "Совенко".
Чорнобильці у відповідь створили ініціативну групу захисту Марії. Очолила її колишня вчителька Надія Удовенко, батьки котрої, до речі, є найстарішими мешканцями Чорнобиля: Миколі Юхимовичу — 86, а Ніні Петрівні — 84. Надія стала хрещеною матір"ю дівчинки. Згодом вона, педагог за освітою, навчила її писати та читати. Судова тяганина тривала два роки. Перші тижні Лідія з немовлям переховувалася у хаті подружжя Миколи і Тетяни Шари (обом за 70 років). Потім їх прихистили в Києві. Тут, у столиці, у храмі Святої Ольги настоятель церкви протоієрей отець Всеволод Рибчинський, 67 років, здійснив обряд хрещення чорнобильської Марії, а заразом погодився бути названим кумом Лідії та Михайла.
— Того дня хрестили шестеро дітей. Уявіть, жодне дитя не плакало, — пригадує Надія.
Михайло підшукав у Чорнобилі покинуту хату, зробив ремонт і привів туди Лідію
Судову справу проти Ведернікових зрештою закрили.
НИНІ Марії пішов сьомий рік. Інколи це пустотлива, а інколи не по-дитячому серйозна дитина. Найкраща Маріїна подруга — ручне курча Ряба.
Кожній живій душі в господарстві Ведернікових дівчина дає ім"я. У корови Липки народилося теля Берізка. У чорної такси Джини — цуценята Кармеліта, Ада і Циганка. А великий рябий пес, що охороняє обійстя, відгукується на прізвисько Буба. До трьох котів — Кицюні, Ковбаси і Черниша — додалися кошенята. По дрібності Марія називає їх однаково — "вугольками". Коли вона годує курей, до її сандаликів злітаються сойки та сороки — не бояться.
Цього літа на день Святого Іллі-громовержця, на храмове свято в Чорнобилі зібралися не лише місцеві, а й люди з сусідніх Паришева, Іллінців, Залісся, Луб"янки... Зі столиці приїхали два "Ікаруси" від православного братства Святого Архістратига Божого Михаїла. Автобуси були переповнені і спізнювалися на початок богослужіння. На контрольно-перепускному пункті "Дитятки" паломників "рахували" крізь пальці. І до зони потрапили троє хлопців. Того дня Марія була особливо весела. У рожевому вбранні, схожа на метелика, вона кружляла довкола хресного ходу, каталася на човні, гралася зі старшим, 10-літнім Сашком Крючковим, купалася в Прип"яті.
— За рік Марії йти до школи, — розповідає Лідія. — Мабуть, нам таки доведеться кудись виїхати. Але куди? Раніше "за виїзд" давали 5 тисяч гривень. Хіба на ці гроші хату купиш? Тим паче, що їх мав дати власник магазину, в якому я працюю.
Якби ми подружилися, восени та взимку ви могли б довірити свою Марію нам
Недавно Ведернікови отримали листа: "Пише вам невідома жінка Наталія. Мені 53 роки. Дозволю собі називати вас просто Лідія та Михайло, бо по батькові не знаю. Я також народила двох дітей — Аню та Женю після 40 років. Нині їм 11 і 10. Після примусового виселення мешкаємо в Сквирі. Але дуже хочемо повернутися додому — в Народичі. Моя сім"я розпалася, чоловік знайшов іншу. В Народичах є школа, лікарня, навіть музична школа, адже звідти не всіх людей вигнали. І роботу обіцяють. Я вчителька з хімії та біології. Якби ми подружилися, восени та взимку ви могли б довірити свою Марію нам. У Народичах вона ходила б до школи. А на канікули їздила б у Чорнобиль".
Від Народичів до Чорнобиля трохи більше 100 кілометрів.
Коментарі