У дворику Житомирської виправної колонії N4 є одна лавка. На ній чекають побачення троє жінок. Інші стоять. Біля кожної — торби з продуктами. Найбільший дефіцит у колонії — аркуш білого паперу та ручка: всім треба писати заяву, аби дозволили побачення.
— Вона приїхала ні до кого,— каже молода брюнетка про сиву жінку в туфлях на низькому ходу і білих шкарпетках — житомирянку Ганну Федорівну, 69 років.
— А торби кому? — запитую.
— Сусіду, — іронізує брюнетка Алла, 24 роки. Вона у штанцях із низькою талією, з оголеним животом. У носі — п"ять срібних сережок-кульок.
Алла принесла передачу другові Мегею.
— Уже втретє тут сидить, — розповідає охоче. — Йому скоро 50. За першою ходкою сімнадцять років відсидів за вбивство. Тоді йому ще 18-ти не було. Потім за розбій отримав чотири з половиною роки. А тепер сів за хуліганку — побив жінчиного коханця. Я казала, що ця жінка йому не підходить! Застав її з коханцем. Побилися, дружина викликала міліцію. Усі живі лишилися, а його посадили — бо вже сидів.
Поруч присідає жінка у барвистій шовковій хустині. До колонії вона приїхала з чоловіком на червоному "Москвичі".
— 20 травня в мене весілля, — продовжує Алла. — Жениху пояснила, що Мегей — друг мого батька, — чоловік біля "Москвича", прислухаючись, закурює. — Моя мама вийшла заміж за поляка. Жили ми в Ольштині. Потім мама повернулася до Житомира. Батько помер, коли мені було дев"ть років. За моє навчання в інституті платив Мегей. Тепер ношу йому передачі. З друзями скинулися, пішли на базар — і 600 гривень як не було! Спортивний костюм йому купили, куфайку.
— Хіба в тюрмі не видають куфайки?
— Із вошами? — обурюється Алла. — Ви що, не знаєте, чого всі зеки стрижені?
— У тюрму треба везти господарче мило? — консультується у Алли Ганна Федорівна.
— Звісно, — діловито говорить та. — І чай ви купили неправильний. Я на развєс за десятку 20 кілограмів у грузинів узяла на Сєнному ринку. Їм же однаково, який пити.
— А я за десятку взяла тільки три пачки. А ще купила тапки і шкарпетки.
— Мій син, — озивається третя жінка, — тричі не відмітився, то його приїхали, забрали й три роки дали!
Ганна Федорівна розповідає "ГПУ", що привезла передачу сусідському хлопцеві — Сашку Олексієнку:
— Йому 22 чи 24 роки.
До пенсії пані Ганна працювала продавщицею. У 18 років одружилася з випускником військового училища Дмитром. Дослужився до майора.
Жениху пояснила, що Мегей — друг мого батька
— За 38 років з ним об"їздила весь Союз: від Забайкалля до Алма-Ати. А років десять тому купила хатинку в селі Горбулів на Житомирщині. Сашин батько, — розповідає історію сусідського хлопця, — повісився, коли малому було два роки. Мати вийшла заміж знову, але й другий чоловік — Коля — помер молодим. Було всього: кури, качки, дві корови, — усе пропили! А Сашко був добрий і безобідний. І мені допомагав: то город скопає, то забор поправить. Якось зайшов до сусіда, де гуляла п"яна компанія. Той почав дражнити хлопця "вісельником", бо батько ж повісився. Почали вони битися. Сусід схопився за ножа, хлопець відвів удар і сусід наштрикнувся.
У суді в нього навіть адвоката не було, — продовжує. — І передачу принести нікому. Мама з братом п"ють, а сестра вагітна третьою дитиною. І грошей на квитки до Житомира не має.
У двір виходить жінка в темнозеленій формі.
— Хто на побачення? Пройдьомтє!
Пані Ганна стоїть попід стіною: Сашка довго не ведуть. Зрештою, він з"являється — повновидий, у робі та картузі. Прапорщиця збирає з кожного відвідувача по дві гривні. Спілкуватися дозволяють півтори години.
Сашко притискає носа до скляного бар"єра і, прощаючись, шепоче:
— Тьотя Аня...
Жінка плаче.
— У мене зять — генерал СБУ, — каже вона емоційно, коли Сашка виводять. — І обидві онуки вивчилися на юристів. Я йому допоможу!
У Алли передачу не взяли. Ув"язненого з прізвищем Мегей у колонії нема.
— Мабуть, досі на тюрмі, — припускає пані Ганна, поправляючи сиве волосся.
Алла на високих підборах біжить у тюрму — це поряд, через двір.















Коментарі