У внутрішньому дворику Першого театру у Львові стоїть із десяток людей. Тримають квіти з чорними стрічками, витирають сльози. На подвір'ї чути звуки скорботної класичної музики із залу. 23 лис­топада тут прощаються з режисером Романом ­ВІКТЮКОМ. Він помер у Москві від ускладнень коронавірусу. Заповів, щоб його поховали в родинному склепі на Личаківському кладовищі у Львові.

У двір заходить актор 45-річний Андрій Водичев. У вусі сережка, через плече висить сумка. Знімає шапку, ледь стримуючи сльози.

— Давно знаю Романа Григоровича. Якось він прийшов на виставу, в якій я грав, і відтоді ми часто бачилися, — розповідає. — Запам'яталася історія з його дитинства. Казав, прив'язував віники до рук і залазив на дерево, яке росло біля ратуші. Коли стрибав, то кричав: "Мамо, я лечу!"

Останнім часом зідзвонювалися з ним, бо до Львова приїздити не міг. Восени жалівся, що ненавидить техніку. Бо та не може замінити живу людину чи місто, яке він любить. Зізнався тоді в любові до Львова. Казав, мріє знову приїхати сюди. Багато говорив про свій театр та учнів. Акторів він називав дітьми. Хотів, щоб вони любили одне одного та продовжували розвиватися.

Церемонія прощання починається о 12:00. Людей біля театру більшає.

— Наше знайомство тривало 38 років, — актор театру "Воскресіння" 60-річний Петро Микитюк поправляє окуляри. — Це була надзвичайно щира, відверта людина. Дитина, яка реагувала на все, що відбувалося, і всім піднімала настрій. Пригадую, як на фестивалі "Золотий Лев" ми з ним на балконі дивилися виставу грузинського театру. Роман мав з собою пляшку води. Попивав, а потім крапав на глядачів, які сиділи в залі. Спитав: "Що ти робиш?" Відповів: "То є свята вода, вона освячена, бо я її пив". Востаннє бачився з ним чотири роки тому. Зустрілися перед входом до Першого театру. Він був у чорному шкіряному пальті аж до ніг, що їх не було видно. "Тихо, тихо, Петре. Давай підійдемо сюди й зайдемо всередину, але тільки тихо. Тому що до театру треба входити з особливою атмосферою і пієтетом, адже це — храм", — казав Віктюк.

У залі з динаміків лунає голос Романа Віктюка. Труна стоїть на сцені, обкладена вінками і квітами. Люди по черзі піднімаються, щоб покласти букети. На сцену виходить жінка років 70 із коротким сивим волоссям. У руках тримає фотографію, на якій вона поряд зі своїм батьком.

— Ми разом із татом прийшли вклонитися та подякувати Романові Віктюку за світ театру, — каже, повертаючи світлину до залу. — Я була однією із його перших учениць. Батько привів мене до нього 1957 року, коли ми тільки-но повернулися із-за кордону. Роман Григорович був блискучим педагогом. Діти, які займалися в нього, його обожнювали. Був красенем. Усі дівчата в нього позакохувалися.

Труну виносять із театру під оплески. Із колонок лунає пісня "Шоу маст гоу он" британського рок-гурту "Квін". Присутні кричать: "Браво, Маестро!"

Роман Віктюк був родом зі Львова. Ставив спектак­лі у Вільнюсі, Одесі, Таллінні, Києві, Ризі, Москві. 1991 року в російській столиці створив театр свого імені. Зрежисирував понад 250 вистав.

×