— Сусіди думали, тут поселилися волоцюги й алкоголіки. Вибивали двері, погрожували. Якось чоловік прийшов із сокирою, почав рубати двері, вікно розбив. Обзивав. Казав, що їм тут жити все одно не дадуть. "Оселяни" показали, що не мають поганих намірів. Стали влаштовувати майстер-класи, кінопокази, курси англійської для дітей, — розповідає 42-річна Наталія Саноцька, заступник голови спільноти "Емаус-Оселя" у Львові. Громадська організація дає прихисток і роботу людям, які опинились у важких життєвих ситуаціях.
Наталія Саноцька зустрічає на сходах сірої дев'ятиповерхівки у спальному районі Львова. Колись тут був гуртожиток розформованого заводу "Полярон". Зараз це — соціальний гуртожиток "Емаус-Оселі". Дає житло 12 людям. Займає два поверхи. На інших міськрада робить ремонт. Там житимуть переселенці з окупованих територій.
— Ідея соціального гуртожитку виникла 2010 року в нині покійної Олесі Саноцької. Свого часу вона заснувала "Спільноту взаємодопомоги "Оселя", — каже Наталія. Вона кучерява та невисока. Тримає пакет документів. — Спочатку людина, яка втратила житло, приходить до нашого осередку для безпритульних у Винниках біля Львова. Там може помитися, поїсти. Наші працівники й мешканці говорять із бездомними. "Оселяни" — психологи кращі за дипломованих, бо самі жили колись на вулиці. Закликають людей змінитися, спробувати пошукати роботу, житло. Якщо ті готові до змін, можуть прийти в "Оселю". Жити тут, працювати, допомагати іншим. Коли людина налагодила своє життя, вирішила створити сім'ю чи знайшла роботу, але важко з житлом, може переїхати в соціальний гуртожиток "Оселі".
Його мешканці продовжують допомагати нам в акціях. Щочетверга роздають їжу бездомним біля Порохової вежі.
Гуртожиток "Емаус-Оселі" сім років бореться за отримання статусу соціального.
— Були домовленості з міськрадою, що йому такий статус нададуть, — додає Наталія. — Та приміщення досі вважається офісним. Тому доводиться платити 10–15 тисяч комунальних щомісяця.
При гуртожитку діє благодійна крамниця. За пластиковими дверима — дві кімнати. Тут є одяг, дитячі іграшки, сумки, які віддали люди. Речі розкладені на дерев'яних полицях, висять на металевих вішаках. На стіні — фотографії волонтерів, які допомагають магазинові та "Оселі".
Товар розглядають четверо відвідувачів. Людям, які потребують, необхідне дають безкоштовно. Інші беруть речі за благодійну пожертву. Кошти передають на діяльність "Емаус-Оселі".
Відчиняємо двері з крамниці до гуртожитку. Потрапляємо в коридор. З кухні чути запах смаженої картоплі. Там стоїть великий стіл, дві старі газові плити, уздовж стіни — чотири холодильники.
У кінці коридору — кімната відпочинку з великим диваном. Сідаємо за круглий стіл. Поруч — 31-річний Вадим Толочний. Поселився тут шість років тому з вагітною дружиною.
— Раніше я жив у спільноті "Емаус-Оселі". Потім став сам на себе заробляти, — говорить Вадим. Він невисокий на зріст, із русявим волоссям та блакитними очима. — Познайомився з дружиною. Почали у Винниках орендувати кімнату. Тоді у Львові було Євро-2012. Господар нас виселив, мовляв, ремонт робитиме. Сам хотів заробити на туристах. Мене, як "оселянина", поселили з жінкою сюди. Маємо дві кімнати. Живемо з дочкою, 3 роки, та 5-річним сином. Працюю в "Родинній ковбасці". Перед тим усяке бувало — то на автомийці заробляв, то меблі перетягував.
До кімнати заходить комендант гуртожитку Інна Арсенич-Березовська, 47 років. Живе тут четвертий рік. Сама з Росії. Там мала сім'ю, дітей. Працювала на швейній фабриці. Чоловік пив та бив. Розлучилися. Він забрав дітей. Інна вирішила поїхати в Україну. На вокзалі вкрали її документи. Дев'ять років жила на вулиці. Звідти потрапила в "Оселю".
— Жила в гуртожитку до 2009 року, поки не взяла шлюб зі своїм чоловіком, — каже хриплуватим голосом Інна. — Він — теж "оселянин". Тут і познайомились. Спочатку орендували житло у Винниках, потім у Львові. Тоді господар сказав, що сам житиме на квартирі, то ми попросилися в гуртожиток. Зараз працюю в "Оселі".
— Вона перша почала до мене приставати, — сміється її чоловік Юрій Березовський, 69 років. — У мене була трикімнатна квартира на Новому Львові. Батьки повмирали 1986-го. Маю молодшого брата. 1970 року він прийшов з армії, і щось у нього з психікою сталося. Перестав мене пускати до хати. Я пішов на квартиру, бо жити стало нестерпно. Працював на фабриці музичних інструментів, гітари налаштовував. Дуже музику люблю. Через деякий час зустрів сусіда. Той розповів, що брат квартиру продав. Потім все життя пішло якось не так — із роботою проблеми, з житлом. Та й опинився на вулиці.
2005-го звернувся до відділу соціальної допомоги в міській раді. Там дали направлення в "Оселю". За півроку зустрів тут свою Інну. Життя почалося з чистої сторінки. Я пенсіонер, але підробляю трохи — граю на вулиці. Гітара мене годувала завжди.
Виходжу з будівлі через центральний вихід. У ніс вдаряє запах цигаркового диму — у спеціально відведеному місці курять мешканці гуртожитку. Вживати алкоголь тут заборонено.
4 
35413
Коментарі