"Боялася, що Георгія могли у психлікарню запроторити"

— Мені телефонують однокласники, які багато років живуть в Америці. Дивуються, що все так довго тягнеться. Я стала символом смутку, — 69-річна Леся Ґонґадзе, мати зниклого 12 років тому журналіста Георгія Ґонґадзе, відчиняє двері комуналки, в якій живе у Львові.

У неї — одна кімната. Туалет і ванну Леся Теодорівна ділить з трьома сусідами. Зі спільного коридору веде на окрему кухню, яку облаштувала у своїй кімнаті. У кутку старий низький холодильник. Умивальника немає, Леся Теодорівна ходить мити посуд до ванної.

— Я вам зроблю канапку зі сиром, голландським, — ставить чайник на газову плиту на дві конфорки. На дивані лежать дві старі ляльки. На тумбі маленький телевізор "Електрон".

Ставить на стіл літрову банку полуничного варення, яблучний пиріг і рогалики.

Екс-генерала МВС Олексія Пукача за вбивство вашого сина засудили до довічного ув'язнення. У справі Георгія поставили крапку?

— Справа по Пукачу — сценарій, складений 12 років тому. Цей процес можна було давно завершити. Сфабриковану справу з Мазурком закінчили, з Павліченками — закінчують. Справу Ґонґадзе комусь вигідно тягнути. Мені байдуже, що Пукачу присудили. На його совісті не одне вбивство. У нашій державі генералом просто так не станеш. Та до зникнення мого сина він не має жодного стосунку. Дав череп, який не належить Георгію. Я стоматолог, тому одразу сказала — у черепі зуби не мого сина. Досі не знаю, де мій син.

У самого Пукача не питали?

— Він ніколи не признається. Пукач — раб системи, а я з рабами не розмовляю.

Ви звернулися до генпрокурора Віктора Пшонки, аби надав вам державного юриста. Хочете подавати до суду на колишнє керівництво МВС?

— Генерали МВС називають Георгія найманцем, аферистом, терористом, шпіоном. Як можна стільки на людину навішати? У Георгія тато — архітектор, дід — головний санітарний лікар району. Мій син не був із сім'ї, яка нуждалася. Займався спортом, його готували в олімпійський резерв з легкої атлетики. Після школи поступив на факультет іноземних мов — дуже престижний. В армії став сержантом, — витягає з комода картонну коробку, заповнену документами. Згори лежать атестат Георгія про закінчення школи, університетський диплом. Шукає характеристику з армії. Розгортає згорнутий учетверо листок. Читає: "Під час служби в армії проявив себе сумлінно".

Син сниться вам?

— Микола Джига (генерал-полковник міліції, який займався розслідуванням справи Гонгадзе. — "ГПУ") звинувачує Ґію у найманстві, — Леся Теодорівна не чує запитання. — Мовляв, воював в Абхазії. У той час мій син у Києві доглядав батька перед смертю. Працював учителем англійської мови у двох школах та дитячому Палаці мистецтв. Коли він встигав служити в Абхазії? На 40-й день після смерті батька приїхав до Львова. Того ж дня, 17 вересня, як журналіст потрапив у Сухумі. Там його ранили, 19 вересня вже був у шпиталі в Тбілісі. Хочу, щоби суд зобов'язав пана Джигу свої заяви спростувати. Як моральне відшкодування вимагаю 1 гривню.

Кажуть, що Георгій любив позичати гроші. Закликаю, кому винен — прийдіть до мене. Може, колись і позичав невеликі суми. У нього було двоє дітей-близняток, не мав хати, винаймав квартиру в Києві. Залишив передачу "Моє", де отримував 300 доларів за програму. Сказав: "Мамо, я не буду обманювати людей. Не буду казати, що приватизація — то добре". Вирішив так після поїздки у Дніпропетровськ, де три тисячі працівників після приватизації заводу викинули з роботи. Навколо поставили будки з горілкою та пивом. Просила: "Сину, попрацюй ще трошки. Купи собі хоч якийсь склад, щоби мав де поставити два ліжка для дітей та собі канапу". Не хотів слухати. Шість програм провів і звільнився.

Ви казали, що отримували від сина листи.

— У 2008-2009 роках отримала три. По почерку та стилю написання впізнала Ґіїну руку. Коли перший витягнула з поштової скриньки, зомліла. Потім прийшла привітальна відкритка на Великодні свята. У одному листі писало: "Нікому не показуйте. Бо на вас натравлять собак у камуфляжній формі та знищать". У листі був номер телефону. Я зателефонувала. Взяв трубку чоловік. Сказав, що живе у селі на Дніпропетровщині. Колись працював капітаном дальнього плавання. Я йому гроші переслала, посилки. У наступному листі було дописано: "Ви дуже щедра. Але не треба подарунків. У мене все є". Просив дістати сильні антидепресанти. Тоді я злякалася. Де ж тримають мого сина? Знаю, що у Дніпропетровську є велика психлікарня. Боялася, що Георгія могли туди запроторити.

Були такі речі, про які, крім мене та Георгія, ніхто більше не знав. На кожному листку малюнок. Такі листи син мені присилав з армії, — витягає з коробки 10 аркушів. На кожному внизу зображена синьою кульковою ручкою квітка. Простягаю руку взяти один. Господиня притуляє листи до грудей. Складає їх назад у коробку.

Два роки тому ви звільнилися з міської інфекційної лікарні. Чому?

— Після того, як я сказала, що знайдений череп не належить моєму сину, та оприлюднила листи, мені відкрили газ у хаті, — показує на старий, ще польський, кахляний комин. — Від чаду я сильно захворіла. Побіліла, гемоглобін — 60, РОЕ — 50. Уже не могла ходити, їсти. Написала заповіт — зібралася вмирати. Мала підозри на рак крові. Лікар сказала: "Пошукайте, що у вас вдома. Може, ртуть розлилася". Закликала газовщика. Була відкручена гайка. Якби вікно було закрите, мене би не стало за одну ніч. Але я сплю при відчиненому, бо хворію на астму.

Ваша невістка Мирослава подала апеляцію на вирок Пукачу. Каже, суд не встановив мотивів.

— З невісткою не спілкуємося. Мирослава пішла на "мирову" з українським урядом. Ми — два береги однієї річки. З онучками також стосунків не підтримую. Хоча за ними сумую.

Ви заявили, що готові поховати "таращанське тіло". У Львові?

— Пропонувала прокурорам: привезіть скелет цієї нещасної людини до Львова. На гробу напишемо: "покійний з Таращі". Суспільство би заспокоїлося. Я поставлю пам'ятник. Буду приходити на могилу, доглядати.

Президент Янукович пропонував дати вам квартиру.

— Чого мені тільки не пропонували. (Віктор Ющенко збирався дати Лесі Ґонґадзе пожиттєву президентську стипендію. — "ГПУ"). Навіть не хочу згадувати. Я до кінця не слухала, завжди відмовлялася. Взамін нібито нічого не хочуть. Але безплатно буває тільки сир в мишоловці.

Два комоди в кімнаті заставлені коробками. Біля столу на підлозі стоять зав'язані у вузол особисті речі Лесі Теодорівни.

Не хочете переїхати жити в Грузію?

— Там той самий повар варить борщ. Така ж обстановка, як і тут. Ті самі порядки. У мене вже нема енергії. Нікуди йти не хочеться. Учора пиріг пекла. Але масло, яке тепер продається, жахливе.

Бере мене за руку. Йдемо до виходу. Коли спускаюся сходами, стає у дверях і довго дивиться услід.

×