— Сьогодні вранці прийшла на роботу, а в дверях записка: "Поїхав по справах в Поморяни". Це в Золочівському районі, там є замок, костел, старовинна ратуша, дерев'яна церква. Хто знав, що поїхав назавжди, — плаче Оксана Козинкевич, 59 років, директор львівського палацу Потоцьких. — Такої людини, як Борис Возницький, в Україні вже не буде. Замінити його на посаді нема ким.
23 травня близько 9.00 Герой України 86-річний Борис Возницький у службовому авто "жигулі" потрапив у аварію в селі Печенія Золочівського району на Львівщині. За попередньою версією ДАІ, у нього стався серцевий напад, він не міг керувати машиною. Назустріч їхала маршрутка Під'ярків — Львів. Її водій побачив, що "жигулі" їде прямо на нього, водій не подає ознак життя. Різко загальмував — авто вдарилося в автобус, з'їхало в кювет. Ніхто з пасажирів не постраждав. Борис Возницький мертвий лежав на кермі свого автомобіля.
Бориса Григоровича вважали одним із найбільших знавців музейної справи в країні. Він народився 16 квітня 1926 року в селі Ульбарів Волинського воєводства, тепер Дубенський район на Рівненщині. Майже 50 років працював на посаді директора Музею українського мистецтва у Львові, дотепер — Львівської галереї мистецтв. Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, академік Української академії мистецтв, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв від ЮНЕСКО. Був ініціатором створення туристичного маршруту "Золота підкова", до якого увійшли Олеський, Золочівський, Підгорецький і Свірзький замки на Львівщині. Відкрив світові ім'я скульптора Івана Георга Пінзеля. Заснував п'ять музеїв у Львові.
Оксана Козинкевич працювала з ним 30 років.
— Учора ми готувалися до виставки скіфського золота "Код Трипілля", — розповідає. — У палаці Потоцьких ще з минулого року поетапно показують золоті скарби з благодійного фонду "Платар". Виставку мали відкрити 24 травня. Борис Григорович дивився, радів, що в нас така подія буде. О п'ятій вечора пішов додому. Почувався наче добре. Останній рік він, бувало, хапався за серце. З різних причин, бо все сприймав дуже близько — і коли дах потече в галереї, і коли електрику в якомусь замку відключать. Але не жалівся ніколи. Водій він був хороший, любив швидкість. Заборонити сідати за кермо Возницькому ніхто не міг. Він бувало весь день в роз'їздах. У багажнику то якісь твори мистецтва возив, то щось на реставрацію.
Борис Возницький жив у квартирі в центрі міста сам. Давно розійшовся з дружиною. Донька Лариса понад 30 років працює в картинній галереї реставратором. Її сини Андрій — скульптор, Олег — теж реставратор.
— Борис Григорович не пив, не палив. На роботу завжди приходив о 7.30 — раніше за всіх. Йшов лише тоді, коли закінчував справи. Трудоголік, фанат своєї справи. Три дні тому я побачила, що він читає якусь книжку, — згадує Оксана Володимирівна. — Зачитав мені уривок, там були слова: "Що буде зі мною, коли мене не буде". Подивився на мене й каже: "А що буде зі мною і після мене?". Я віджартувалася: "Борисе Григоровичу, я от заявку в Книгу рекордів Гіннеса подаватиму. Ви директор музею вже 50 років, такого в нашій історії ще не було". Але засмутилася.
Торік у палаці Потоцьких відзначали ювілей Возницького — 85-ліття. Привітали президент Віктор Янукович, мистецька інтелігенція країни.
— У день в нього були десятки зустрічей, — каже Оксана Козинкевич. — Іноземці, українці, політики, школярі. Він провів стільки екскурсій замками, галереями, як ніхто у світі, певно. Інколи, правда, казав: "Я стомився, Господи, я так втомився від дурних людей. Чому вони говорять такі дурні речі, нічого не роблять?". Був дуже скромний. Його одяг, побут, їжа — усе просте й невибагливе. Позаторік ми на три дні якось змусили його поїхати в Карпати. Більше не захотів.
Бориса Возницького поховають на початку Личаківського кладовища, поряд із правозахисником Іваном Гелем.
2 
1
Коментарі
7