17 березня, 10:00. На центральному автовокзалі Києва літня жінка в червоній пуховій хустці голосно розмовляє по телефону. На підборідді має велику бородавку, з неї стирчать три сиві волосини.
— Галя, а твоя мала ще замуж не виходить? Як із Валєрою розійшлися? Повірити не можу. Вони ще зі школи встрічалися. Він їй портфеля носив, через мостік проводив. Я ізумлялась. Думала, тільки в кіно таку любов показують. Кажеш, бив її, працювати не хотів? Та яка у нас в селі работа. Її вже годів 20 немає. Хіба на желєзній дорозі. Та то не для нього. Він — парєнь умний. Щось солідніше треба.
Ще й п'є? Жалко, жалко. То хай у Київ їде строітєлєм. У мене тут зять нормально зарабатує. Ну все, Галя, пока, — дістає з торби 200 грн, підходить до каси. — Приїду додому — договоримо. І про Дашку, і про огород.
У віконце сусідньої каси заглядає кремезний чоловік із великим рюкзаком. Замовляє квиток до Косова на Івано-Франківщині.
— Один квиток по цьому документу, — із внутрішньої кишені куртки дістає посвідчення учасника бойових дій. Воно загорнуте в обкладинку із золотим тисненням. Касирка роздивляється.
— Це не фальшивка. Я в АТО з першого дня. Служив у батальйоні імені Кульчицького. Звільняли Слов'янськ. Потім були в Дебальцевому, Станиці Луганській. Мене демобілізували недавно, але вдома не сидиться. Роботи немає, та й за хлопцями скучив. Думаю, трохи побуду із сім'єю і знову поїду на Донбас. Війна не скоро закінчиться.
Неподалік четвертої платформи на лавці сидять двоє сивих чоловіків. Один у довгому шкіряному пальті, з купою клунків. Другий — у капелюсі, що закриває половину обличчя.
— Бандіти тут усі. Мені нада не до Пирятина, а до Олексіївки. Це на 25 кілометрів ближче. Так не продають квитків до Олексіївки. Хочуть, щоб на 20 гривень більше платив. Де я їх візьму. Пенсії — тисяча, — говорить чоловік у капелюсі.
— А мені того місяця принесли 950 гривень.
— Чого так мало?
— Стажа не хватає. Работав у Криму, в Ялті. Був фотокором. Там у мене трудова осталася. Якби поїхати забрати, але ж там зараз росіяни. Страшно.
— Знакома їздила недавно туди до родичів. Каже, нормально все пройшло. Погранічнікі перевірили, записали дані та й усьо. Вона кожного місяця туди мотається. Розказувала, що пельмені, які тут по 27 гривень, там по 40 продають.
У холі автовокзалу в Полтаві неголений таксист зазиває клієнтів. Поруч на підвіконні шестеро чоловіків грають у доміно.
— Поліцейські по городу ганяють. Добре їм, на електриці їздять.
— Не чуди. Навіть мій малий знає, що то гібрид "Пріус", а не "Тесла". Там є двигун внутрішнього згорання, а значить — і бензин їсть.
— Нехай мотаються. Тепер хоч утром заторів нема. А раніше, що творилося на Фрунзе (центральна вулиця Полтави. — ГПУ) — пробка з восьмої ранку. Ужас, особенно з листопада, як ДАІ ліквідували. Бухі в машини сідали. Страшно було їхати.
— А тепер страшно, що впаяють штраф за неправильну парковку чи за проїзд на червоне. Прийдеться кредит брати, щоб розплатитися.
— А що ти думав? В Європу йдемо.
Темноволоса жінка років 25 тягне валізу на колесах. Позаду чоловік із кліткою — у ній кіт породи сфінкс. Голосно нявчить.
— Два билета на Киев. Без льгот, взрослые. И у нас есть кот.
— Який код? Білет в інтернеті купили? — запитує касир.
— С паспортом.
— Для чого паспорт? Я квитки й так продам.
— Вы не поняли. Мы с мужем везем кота, у него есть паспорт. Он в клетке.
— То білет і на кота видати? Чи як багаж його оформити.
— Да нет, просто я всегда езжу к родителям с котом. Ну, и мужа тоже беру.
За подружжям спостерігають двоє чоловіків. Жують біляші, стискають пластикові стаканчики.
— По ходу він кастрірований.
— Хто?
— Ну не кіт же, — голосно регочуть.
— Слушай, дорогая, я вернусь, если в твоей квартире буду настоящим хозяином. Достает, что у тебя дома я как мальчик на побегушках. Всем руководит твой братец: "Саня, вынеси мусор. Саня, пойди в магазин, уплати за коммуналку". Вчера вообще сказал помыть посуду и сделать ванную, пока ты была на работе. Офигеть, зажрался парень, — вимикає телефон високий чоловік.
На Західному автовокзалі Вінниці за 60 грн купує квиток до Хмельницького. Передзвонює.
— Ань, скажи Тёме пусть cбавит обороты, он мне уже поперек горла стоит. Я взял на неделю отпуск, еду к родителям. Тебя с собой не беру. За это время разберись, кто для тебя главнее, — дістає цигарку "Бонд", порожню пачку викидає у смітник. — Если не хочешь выезжать со своей квартиры, пусть Тёма переселится к родителям в село. И все наладится. Или мы переедем в Хмельницкий. У мене там однушка, но своя.
За 15 хв. на платформу заїжджає автобус "Івеко" — до Чернівців через Хмельницький. Двоє жінок просять водія взяти дві передачі на Чернівці. Платять по 40 грн.
— Людей наполовину менше стало. Я їздив "Неопланом" на 50 місць, а зараз пересів на "івешку" 30-місну. Від'їжджати за 5 хвилин, а салон пустий наполовину, — говорить водій.
— Толя, я перестав людей возити взагалі — одні передачки. Даже студентів нема, — каже водій автобуса за маршрутом Вінниця — Могилів-Подільський.
— У Вінниці ще можна заробляти. А у Хмельницькому й Чернівцях нелегали душать. Там завал. Із кінця минулого року укртрансінспекцію реорганізували, вона перестала нас перевіряти. Лівими перевізниками просто кишить. Усіх пасажирів переманили. В наглу підбирають людей біля автовокзалів, на виїздах із міста. І нічого їм не скажи, бо мають зв'язки в податковій, міліції.
На львівській автостанції №8 чоловік із довгою сивою бородою присідає поруч із жінкою років 35. Та розмовляє по мобільному. Чоловік чекає.
— Ви щось хотіли? — запитує жінка.
— Не знаєте, коли маршрутка в Моршин їде? Через годину. А на Трускавець?
— Так вам на Моршин чи Трускавець?
— Мені байдуже. Півроку тому син в АТО загинув. Тепер другого забрали. Жінка не витримала. І я — теж, — хилить голову.
Жінка дає 200 грн.
— Нащо вони тепер мені? — виходить із вокзалу.
— Ти коли їдеш у Польщу? Коли? — у телефон кричить жінка. Тримає сумку з порожніми пластиковими пляшками. — Мені лікарка рецепт на таблетки від тиску виписала. Я пішла в аптеку й мало не впала — за них усю пенсію треба віддати. Вернулася до неї: "Випишіть щось дешевше". Вона каже: "У вас же син у Польщу їздить, нехай привезе. Там утричі дешевше". Як-то нашо казала! Хіба секрет великий, де заробляєш? Завтра тобі рецепт завезу.
У будівлі Стрийського автовокзалу на другому поверсі стоять дві літні жінки.
— 45 хвилин до Франківського чекати. У сина аж увечері буду. Хоч би риба не зіпсувалася, — жінка в голубому сукняному пальті ставить під лавку картату сумку. — Нині таке зло маю. Зранку до квартирантів зайшла. Думала, вже Лєрі дзвонити, щоб гнала їх. Із хати зробили притон. Кругом пляшки з-під пива, тумбочки вже не закриваються. Якісь папери валяються, сміття. Картопля, цибуля на балконі згнили, навіть не напряжуться викинути. Сусіди знизу жаліються, що постійно шумлять. Не то б'ються, не то дурачаться. Там є кому: чоловік, двоє малих по 15 років, і Валентіна — як дві дебелі жінки. Все розумію, в них — війна, біда, помогти треба. Але людей, які вам помагають, теж варто поважати. Лєрка моя з Італії їм продукти передає. Малим одяг у секонді вишукує. А вони з хати конюшню зробили.
— Так, ці переселенці на голову лізти почали. Священик наш розказував, що починають квартири вимагати. Буцімто, там утратили майно, то мають право стати тут на чергу, — каже жінка років 60. — В сусідки син на Донбасі загинув. Не може добитися, аби компенсацію на пам'ятник виплатили. А ті втекли й відсиджуються. Ще й хату подавай. Найгірше, що таким, як вони, скоріше дати можуть, ніж нашим пенсіонерам та афганцям, які по 30 років у чергах стоять.
2 
1
Коментарі