"Без мордобою авторитету не завоюєш"

 

27-річний Володимир Воротньов на прізвисько Лодек — графітист. Він розписує стіни балончиками фарби та маркерами. Сам худенький, чорнявий, із прямим "каре", маленькими вусиками й борідкою. Зустрічаємося біля входу в старий ботанічний сад, на бульварі Шевченка.

— Тут є одна моя закарлючка, — показує уперед.

Ідемо до інших воріт ботсаду. На стіні між колонами маленький химерний напис "PSIYA", зроблений чорним маркером.

— Моя група графіті так зветься — "Пся крев", — сухо пояснює. — Так польська шляхта називала українських селян.

Не виймаючи пачки, дістає з кишені цигарку.

— Я народився на кордоні з Польщею, у Червонограді, — розповідає. — Там зменшувальне від Володимира — Лодек. Звідси прізвисько. Його багато хто знає.

Навіщо писати маркером на стінах?

— Це — ляпас суспільству, — похмуро відказує. — Бо вони завішують місто безглуздою рекламою, зіпсували Майдан.

Але ваші написи потім змивають двірники.

— Їм за це гроші платять. А ми підтримуємо ліві сили, анархістів. А "помаранчеві" та "біло-блакитні" для нас — це буржуазна влада, ми до неї в опозиції.

— Я розмальовував Берлінську стіну й сидів за це в тюрмі! — викидає бичок. — Поїхав туди на бієнале, випили з тернопільськими хлопцями пива й почали розписувати. Поліція повезла нас у СІЗО. Наклали штраф 50 тисяч євро. Ми таких грошей у житті не бачили, — саркастично всміхається. — Врятувало те, що наступного дня закінчувалася наша віза — мусили вислати з країни. Суд відбувався уже без нас.

Тато — юрист, якось крутиться, мама — безробітна

Каже, що малював у Брюсселі, Лондоні, Москві й навіть у паризьких катакомбах.

— Їжджу за кордон автостопом, — сідає на кам"яний бордюр. — Візу відкриваю як на соціального волонтера. Вкладаюся доларів у 200. А це нашкребти неважко.

Цікавлюся, чи заможна в нього родина.

— Ні. Тато — юрист, якось крутиться, мама — безробітна. 25-річний брат Ігор — дизайнер. Я теж працюю в одному бюро, вигадую там логотипи. За ідею платять 100 доларів. За місяць набігає 700–1000. А доти був журналістом на М1.

Бійок між графітчиками не буває?

— Постійно. Анархісти, панки дуже агресивні. Багато людей не вміють малювати на стінах — бездарні, а лізуть! Авторитетний графітист може такі малюнки перекреслити маркером. А пацани наші роботи псують. Без мордобою авторитету не завоюєш.

Питаю Володю про освіту.

— Я закінчив художню школу в Червонограді, — каже. — Не любив класичного малюнка, зате вдавалися карикатури й комікси. Вступив до Київського університету на філософію, потім перевівся в Могилянку. Досі не закінчив: то академвідпустку брав, то кілька років так пропускав. Тут, — киває на червоний корпус університету за спиною, — тиснули на мене. За одяг, наприклад. Ми ж мусимо бути невидимі. Добротні, "не кричущі" речі дорогих англійських фірм. Такі можна дістати на секонд-хендах, і то не завжди. Графітисти виглядають непомітно й дорого, як футбольні олігархи.

Ти одружений? — цікавлюся.

— Ну... так, — запинається він. — З Оленою ми живемо вже три роки. Вона — рекрутер, підбирає фахівців для роботодавців. Знімаємо квартиру на Татарці. Часу на хатню роботу в мене нема: бюро, виставки, графіті, пива випити. У хаті постійний бардак, — уперше всміхається Володимир.

1979, 10 квітня — народився в Червонограді
1992 — закінчив художню школу з відзнакою
1996 — переїхав до Києва, вступив до університету на філософський факультет
1998 — перевівся до Києво-Могилянської академії; створив команду графіті "Пся крев"
2002 — малював графіті в Берліні, Лондоні, Парижі, Брюсселі, Москві
2006 — виставка в Києві "Вуличні бабуїни"

×