"Бережіть. Після моєї смерті ціле состояніє на ньому зможете заробить"

 

— Ідіть прямо, а тоді різко повернете вліво. Нашого художника тут кожен знає. Він весь забор собі розмалював, — жінка, в якої з-під кремової хустки вибивається коротке сиве волосся, переходить вулицю з двома повними відрами у селі Крюківщина Києво-Святошинського району. За два квартали від її будинку живе художник 78-річний Леонід Литвин.

На порепаних дошках паркану залишки старої фарби: синьої, червоної і зеленої. Каліграфічним почерком виведено "Леонід Литвин".

Доріжкою, вимощеною дошками, ступати страшно. Вони чорні від дощу. Риплять під ногами. Піднімаються від кожного кроку.  Хвіртка нова.

— Це сусіди зібралися й поставили йому нові ворота, — каже чорновусий чоловік, живе неподалік. — Старі вже давно розлізлися. Нам його шкода, бо він непоганий чоловік. Оце недавно приніс мені свій альбом. Підписав і сказав: "Бережіть. Після моєї смерті ціле состояніє на ньому зможете заробить".

Тричі стукаємо у вікно. Чути, як господар перемовляється в хаті з дружиною. Відчиняє двері за 5 хв. Він у коротких чорних шортах і високих гумових чоботях. Повільно виходить із хати. Ліва нога не згинається.

— Мене інсульт недавно стукнув. Довели ці подонки з районної і обласної адміністрації. Пашинський (голова держадміністрації Києво-Святошинського району. — "ГПУ") перед виборами говорив: "Зроблю вам виставку, так хоч люди про вас знатимуть". Відповідаю: "Для чого мені це? Мене і так знають". Він образився: "Як ви такий гордий, то я ніякого діла з вами мати не хочу". Посол Данії з дружиною приїжджав, купили в мене дві картини. Повезли в Данію. А сільський голова повісить у конторі не хоче. 12 років пенсії мені не платили. Казали: "Вам треба поміняти радянський паспорт на український". У паспорті ж написано, що я українець. Кому яке діло, хто мені його видав.

Тепер пенсію платять?

— 2002 року дали довічну президентську стипендію. Десь тисячу гривень получаю. Того року через борги нам свєт одрізали. Як дуже треба, то палимо керосінову лампу. Але боїмося, шо згоримо. Живемо як горобці — встаємо зі сходом сонця і лягаємо в сутінках. Влітку ще нормально. А зімою важко, темно вже в четвертій години стає. Ми з дружиною посідаємо і згадуємо, як свій вік прожили.

З хати виходить господиня 75-річна Ганна Степанівна. Руки тримає на лямках червоного шкільного ранця.

— Что, привезли ванну для Анны? Нет? Тогда в чем дело, товарищи? — каже вона і бадьоро крокує за ворота.

— У жінки криша поїхала, — пояснює Леонід Григорович. — Їй чуються голоси, щось увижається. А це недавно почалася клептоманія. Все хватає і перекладає, куди їй вздумається. Не можу знайти ні ложки, ні книжки, ні документів. Ключі від хати кудись діла, мусив нові купить. Тепер ношу на шиї на мотузочку. Ми з Ганнусею вже 40 років разом живемо. Намалював більш як 30 її портретів. Їх у мене не раз купити хотіли. Але я не продаю. На старості хоч порадію, що мав таку красиву жінку.

Посеред галявини на купи складені підрамники. Вони чорні від дощу. Кілька покриті зеленкуватим грибком.

Чого рамки під дощем мокнуть?

— Знімав із картин, які на виставках показував. Поскладав у повітку. Після того як пішов дощ, вони розбухли і покрилися пліснявою. Як вернувся з лікарні, виніс їх на сонце — щоб просохло. Треба збити, а в мене ліва рука після інсульту не працює. Просив, щоб голова прийшов і поміг. А він якогось п'яницю прислав. Той молотком чуть всі руки собі не поодбивав.

Веде до повітки-майстерні. На ній великими літерами написано "Свобода. Бог. Україна". Унизу: "Мені з жінкою не возиться, а вудка, а фарби на Дніпрі знадобляться. Гей, я той, що мандрує як паломник і вигнанець у буремному світі".

Це ви про себе написали?

— А про кого ж? Я народився в Керчі. 15 років з мольбертом подорожував Україною. На Крюківщину я переїхав 1978 року. Товариш узяв сюди на етюди. Я побачив цю красоту. Продав хату в Керчі й купив тут. Забрав дружину й маму. У хаті все коврами було вистелено, прибрано.

Коли мама померла, все пішло догори дриґом. Мої рідні сестри картини з хати викидали. Казали: "Ти лучше б собі роботу найшов. Хіба це мужське діло, красками стіни мазать?". У мене тут сад був і город. Мусив їм усе віддати, щоб діла до мене не мали. Вони землю сусідам попродавали, а самі пороз'їжджалися. У Керчі зараз живуть. Але зв'язок з ними я втратив. Якось послав свій альбом, але мені його повернули. На посилці було написано: "Одержувач не проживає за вказаною адресою".

Із сусідами дружите?

— У нас неважні стосунки. Вони постійно міліціонерів приглашають, пожежників. Хочуть, шоб нас у дом престарілих забрали. Попросиш купити хліба чи ліків — ніхто не хоче. Одні алкашики приходять. Візьмуть гроші й з кінцями зникають. Я сам на базар їжджу. Куплю картопельки, сальця. Літом на рибалку ходжу. А оце весною їздив на Труханів острів, збирав там дикий щавель.

Намацує на мотузку найбільший ключ. Відмикає двері повітки. Переступає через тазик з пробитою у дні діркою. Кілька дорожніх сумок на підлозі до верху забиті тюбиками з-під фарб.

Знімає чорну запилену плівку з 2-метрової картини з Григорієм Сковородою. Він голий сидить на пеньку й дивиться на куполи Києво-Печерської лаври.

А чого Сковорода у вас голий?

— Бо хитрий. Коли йшов дощ, він роздягався. Одежу ховав у надійне місце. Потім доставав її і був сухий. Ескіз цієї картини лежить у Києво-Могилянській академії. Її почесний президент Брюховецький обіцяв зайти. Але щось не приходить. Він хоче в академії зробити куточок з моїми роботами.

— А тепер полізли на горище, — Леонід Григорович веде до крутої драбини. — Я там свої картини ховаю. Люди на чуже добро ласі. Якось вночі хтось вікно вибив. Два полотна вкрали. Добре, що хоч нас не тронули. На чердак не кожен наважиться залізти. На моїй драбині голову звернуть можна.

Лізе вгору. Сходи прогинаються і риплять. Вони перев'язані мотузками, бо цвяхи наполовину повилазили з дощок. З драбини зістрибує рудий кіт Вінсент Ван Ґоґ.

Кіт мишей на горищі ловив?

— Держимо 10 котів, хоч часом самим нічого їсти. Якби не вони, нас би тут криси поїли. Якось із дружиною наловили риби. Нажарили, поїли. А тоді в сінях виклали із риб'ячих кісточок картину. Коти за секунду нашу творчість потрощили.

На горищі темно, зі стелі звисає павутина. Роботи лежать у картонних ящиках. Кількадесят скручені в трубки й розставлені попід стінами. Накриті ганчірками й розірваними пакетами.

— Главне, шоб ви почуствували атмосферу, в якій живуть генії. На Хрещатику кремезні хлопці охороняють бюстіки й плавочки. А моїх картин ніхто не стереже. Президенти і міжнародні посли виступають і кажуть: "Это искусство стоит миллионы". Чого ж ви не зробите для цього іскуства музей і охорону не поставите?

Ставить полотняний мішок між ногами. Правою рукою розв'язує на ньому мотузку.

— Ножика в тебе немає? Хочу розрізать пачку, а сил не хватає, — напружується, на лобі виступають жили. Витягає свій альбом. Торік він вийшов у видавництві "Либідь", коштує 160 грн. — Підписувати не буду. Ще раз прийдеш, тоді підпишу.

Мобільного телефона у Леоніда Литвина немає. На відкриття своєї виставки у столичному музеї імені Тараса Шевченка у травні цього року він не приїхав.

38 картин Леоніда Литвина придбала азербайджанська нафтова компанія "СОКАР". Сім передали музею Тараса Шевченка. Решту планують подарувати іншим музейним установам.

Литвин пише м'якіше і ліричніше, ніж Ван Ґоґ

У січні картини Леоніда Литвина виставили в президентському фонді Леоніда Кучми "Україна". Організувати експозицію допоміг академік 81-річний Іван Дзюба.

— Із Леонідом Литвином ми познайомилися на початку 1960-х, — розповідає його дружина Марта Володимирівна, 70 років. — Відтоді регулярно його провідували. Два роки тому приїхала до нього з донькою. Тоді Леонід Григорович витягнув з горища дві картини, щоб нам подарувати. Коли ми відмовилися, на його очах з'явилися сльози. Він сказав: "Може, це буде все, що залишиться після мене". Тоді ми зрозуміли: треба терміново рятувати картини і показувати їх людям. Скручені полотна привезли до Києва вантажівкою. Удома їх розгорнули і просушили. Мистецтвознавці назвали його роботи експресивним екзистенціалізмом, порівнювали з витворами Сезана, Ґоґена і Піросмані.

— Манеру писання Литвина найчастіше зіставляють із ванґоґівською, — каже столичний мистецтвознавець Дмитро Горбачов, 75 років. — Але у Ван Ґоґа були закручені мазки, за якими стояли шал і напруга. А у Литвина — м'якше і ліричніше. Ван Ґоґ продав лише одне полотно за 400 франків, а по смерті художника його роботи стали одними з перших у списку найдорожчих. "Портрет лікаря Ґаше" 1990 року з аукціону "Крістіс" продали майже за 82,5 мільйона доларів. Точно так може бути і з Литвином.

×