— У 1980-х для людей із ДЦП тільки впроваджували лікування. На нас випробовували методики. Мені наклали гіпс на ногу, аби вирівнялася. Тримали два місяці. За цей час м'язи атрофувалися, — каже 37-річний Максим ТЕРЛЕЦЬКИЙ з Полтави. Вісім років у власній квартирі займається на тренажерах з дітьми-інвалідами.
Максим мешкає в однокімнатці в центрі Полтави. Зустрічає біля металевих воріт, що ведуть у двір п'ятиповерхівки. Одягнений у джинси і тепле пальто. Спирається на ціпок. Виглядає на 10 років молодшим. Піднімаємося на третій поверх. Щойно господар відчиняє двері, на поріг вибігають коти — трьохмасна Кіра і чорний Масік.
— Взяв із притулку. Масіка ледь не перекусив пес. Встигли витягти, — Максим роздягається, на руці під светром видно татуювання кота. — Обожнюю котів. Вони — найкращий антидепресант.
Чоловік проводить у невелику кімнату. Під стіною — тренажери, штанги, гирі. Над ліжком — дві ікони.
— Батьки завжди привчали мене до самостійності. Коли отримав паспорт, мама сказала: "Тепер відповідаєш сам за себе". Я вдячний їм за таку позицію, — сідає на ліжко. — Гіперопіка батьків може нашкодити дитині-інваліду. Якось до мене на заняття привели дівчину з ДЦП років 24. Дуже капризна. Батьки посадили її на тренажер, піднімали. Хоча могла робити це сама. Навіщо тоді заняття? Є інваліди, які за все життя не навчилися себе обслуговувати. У таких одна дорога — дім пристарілих.
Максим має ДЦП від народження. Лікарі травмували його при пологах.
— У дитинстві хотів гратися з іншими у дворі — проганяли, обзивали, — продовжує чоловік. — У 14 років один хлопець зламав мені ребра. Мама втрутилася. Перед дітьми сказала, що дозволяє мені бити, кого схочу. Після того не займали.
Тоді зрозумів — хочу чогось досягти, вміти себе захистити. Почав робити фізичні вправи з журналів про здоров'я. У гуртку з живопису познайомився з Андрієм Курінним — тренером зі східних єдиноборств. Він став тренувати мене вдома.
Батько зробив шведську стінку. Зшив із брезенту бійцівську грушу, напхали в неї вівса. Знайшли гантелі. Журнальний столик — замість лави для віджимань.
Перше відчуття успіху, коли після занять тренер дав мені кімоно і білий пояс. Я пішов у зал займатися на рівні зі здоровими. Через кілька років учитель поїхав на заробітки в Росію. Я продовжував тренуватися сам.
Першу свою штангу Максим придбав за 400 грн.
— Приладдя купував у спортивних магазинах. Підробляв комп'ютерщиком у банку, вдома одній фірмі ліпив коробки для перепелиних яєць, — згадує. — Потім записався у військово-спортивний центр. За два роки став інструктором.
У 2005-му з одногрупником захотіли відкрити соціально-реабілітаційний центр. Але через бюрократію не вдалося. Тоді вирішив допомагати дітям удома. Крім хворих на ДЦП, приходять з аутизмом, відставанням розумового розвитку.
Спочатку мав 15 учнів. Зараз треную трьох. Найважче — з гіперактивними дітьми. З ними вмикаю в собі диктатора. Один хлопчик не міг всидіти хоч секунду. Дав йому завдання — бігати по кімнаті від стінки до стінки. Потім посадив на тренажери. Оплата — хто скільки дасть. Інколи несуть продукти. Одні батьки пригостили салом, — сміється чоловік.
Максим планує відкрити центр дозвілля для дітей-інвалідів.
— Щоб могли зайнятися спортом, відсвяткувати день народження, відвідати якийсь майстер-клас. А найголовніше — поговорити. Інваліди в підлітковому віці мають купу комплексів. А спілкуються хіба в соцмережах.
"Дружині хотілося ходити на дискотеки"
Максим Терлецький — розлучений. Зустрічається з дівчиною.
— Дружині хотілося ходити на дискотеки, у різні заклади. Мені таке не подобається. Краще погуляти вулицями чи посидіти вдвох в парку, — розповідає чоловік. — Про любов не варто багато говорити. Краще показувати її піклуванням. Балую близьку людину різними стравами. Можу приготувати все, крім випічки.
Максим має старшого на вісім років брата. Він живе з батьками в сусідньому під'їзді.
5 
1
Коментарі