— Насамперед сьогодні треба дбати про україномовність дитячої і молодіжної культури. За винятком Західної України, молодь у містах спілкується переважно російською. Парадокс у тому, що старше покоління в нас більш україномовне, а молодь — патріотичніша, — каже соціальний психолог 62-річний Вадим Васютинський.
Чим відрізняються росіяни від російськомовних українців?
— Ця різниця добре помітна на прикладі Криму і Донбасу. У Криму — переважно росіяни, а в Донецьку — обрусілі українці. На Донбасі більше ненависті до України, у Криму — радше зневаги. Кримчани мають таку позицію: нехай Україна живе собі як хоче, а ми — Росія, нас не чіпайте.
На Донбасі живуть нащадки україномовних вихідців із сіл, які приїхали до міста. Їм треба було пристосуватися, стати "русскоязычными горожанами", змінити свою ідентичність. Вони намагалися перестати бути українцями сільського походження. Та цього не подолаєш, можна тільки придушити. Мусили перестати любити і почати зневажати все українське в собі.
Діти того покоління підсвідомо переймали від батьків цю нелюбов: усе українське — погане, а російське — добре. Коли ситуація змінилась і виявилося, що придушене й зневажене українське треба плекати, не всі це прийняли.
Чи можливо Донбас українізувати?
— Молодь Криму й Донбасу почала в собі відновлювати українську ідентичність. А інертне старше покоління не зміниться. Я б його вже й не зачіпав.
Чому так?
— Діти орієнтуються на всі оцінки й нюанси в суспільстві. Подивіться на телеканали наших олігархів. Що на них по-українському? Фільми і новини. А передачі, де живе спілкування, — російською. З цього виникає враження, що в Україні всі розумні люди говорять нею. Російськомовний виступає грамотно, розумно, цікаво. Україномовний — простакуватий, говорить суржиком. Це штучно створена ситуація. Але вона закріпилася, молодь сприймає її як належне.
Антиукраїнськи налаштовані люди можуть прихильно ставитися до тих, хто говорить суржиком. Адже такі не становлять загрози. А літературна грамотна українська мова викликає неприйняття. Бо це — конкуренція, протиставлення російськомовності. Це стосується взагалі способу життя. Напівграмотні люди з українською говіркою безпечні для "русского мира". На відміну від освічених.
Виділяєте п'ять позицій російськомовних громадян України в південно-східних регіонах.
— Перша група — активна інтеграція. Це 6–8 відсотків готових перейти на українську мову. Друга — пасивна інтеграція, близько 25 відсотків. Вони не проти українізації, дітей віддають в українські школи: "Пусть все будет на украинском, только меня не трогайте". Цих дратує, коли їх змушують до чогось. Наскільки можливо, цього краще не робити. Якщо їхні діти виростуть в україномовному просторі, говоритимуть українською.
Третя група — так звана субінтеграція, близько 50 відсотків. Це інтеграція в українське суспільство на рівні регіонів. "Вы там в Киеве как хотите, а нас не трогайте. Мы не украинцы, мы не русские — мы крымчане". Така регіональна ідентичність активно формувалася на Донбасі, великою мірою — в Одесі. Цю позицію не варто різко ламати. Подібні спільноти не заперечують українізації загальнодержавного простору. Наприклад, київського телебачення. А на місцевому рівні треба залишити й російську.
Четверта група — пасивна контрінтеграція або ізоляція. Людина намагається зберегти "русскоязычный мир" у своєму колі — у сім'ї, на роботі. Орієнтуються на російськомовну культуру, театри, книжки.
Найскладніша, небезпечна позиція — активна контрінтеграція. Відсотків 7–8 люто ненавидять усе українське. Ці люди — безнадійні. Переконати їх у чомусь неможливо, та й не треба.
Загалом же за 25 років ми сильно українізувалися. Навіть у мовному відношенні.
У чому це помітно?
— Ті ж квоти на музику — прорив. У 2013 році тільки кожна сорокова пісня на радіо була українською — 2,5 відсотка. Це якраз та сфера, де держава мала втрутитися, щоб україномовні громадяни могли задовольняти свої потреби. У нас суспільство більш-менш симетричне. До війни, включно з Кримом і Донбасом, по 20 відсотків людей надавали перевагу російській чи українській, 60 відсотків — двомовні. Тоді й продукту має бути 50 на 50.
Тепер, коли "русский мир" став причиною, ознакою і характеристикою війни, можемо протиставити йому тільки реальну українізацію. Вона має бути істотною, але не абсолютною.
У Верховній Раді зареєстрували аж три мовні закони. Вони сприятимуть українізації?
— Робив експертизу одного з них — №5556. Препоганий. Нічого не гарантує. Тільки каже: все має бути по-українському. Коли, що, де, як? Цього нема. Повинні бути чіткі формули за співвідношенням, часом — неоднакові для різних регіонів. Вони мають відображати, що є і що можна зробити на цей час, на потім і ще надалі. Щоб люди орієнтувалися, на що можуть розраховувати. Мовна політика не може бути однаковою у Львові та Одесі.
Мовні закони мають створювати не політики, а науковці: соціологи, психологи, правознавці, політологи. Суспільство гостро сприймає це питання, тому політики ним зловживають: або давайте все українізувати, або так само — русифікувати. Немає напівтонів.
Якби такий закон доручили розробити нашому інституту, він би забезпечував поступову українізацію. Задовольнив би відсотків 80 громадян, включно з Кримом і Донбасом. Задовольнити всіх не вийде ніколи.
Скільки часу потрібно на виважену українізацію?
— Якби вона проводилася з 1991 року, не мали б сьогодні україномовну всуціль країну, але була б значно краща ситуація. У тому числі, в Криму і на Донбасі.
Але реальної українізації всі ці роки не було. Трошки на початку незалежності за Кравчука, і пізніше — за Ющенка.
Українізувалася за цей час політика — органи влади. Помітний прогрес в освіті. І все.
Скільки на телебаченні в прайм-тайм української? Скільки газет українською, журналів? Якщо змінити ситуацію принципово, збільшивши частку україномовної преси, люди до цього поставляться байдуже або позитивно. А якщо з понеділка все зробити україномовним — буде протест і заперечення. Тому слід уникати різких кроків. А от рішучі треба було робити давно.
З чого почати?
— Я б виділив дві найважливіші сфери. Засоби масової інформації, насамперед, найбільш впливовий — телебачення. Плюс освіта.
Із середньою справи непогані. Складніша ситуація з вишами. Харків, Одеса звітують про стовідсоткове викладання українською. І всі розуміють, що це — брехня. Насправді його там 10 відсотків. Так не повинно бути. Запроваджуйте українську, наскільки це можливо. Якщо зараз це 30 відсотків, хай буде так. Однак пропишіть: через 2 роки має бути 35, потім — 45 відсотків і так далі.
Є педагоги старшого покоління, які викладають російською. Що з ними робити? Звільнити? Хай працюють. Але для нових кадрів українська має бути обов'язковою умовою.
Досліджує російськомовність в Україні
Вадим Васютинський народився 21 січня 1955 року в селі Серебрія Могилів-Подільського району на Вінниччині. Батько був економістом, працював головою колгоспу. Мати — учителька, нещодавно відсвяткувала 90-річчя.
Вивчав психологію в Київському університеті ім. Тараса Шевченка. Працював психологом. З 1994-го — в Інституті соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук. Очолює лабораторію психології мас. Автор монографії "Російськомовна спільнота в Україні: соціально-психологічний аналіз".
Одружений, дітей не має. Дружина 66-річна Тетяна — теж психолог-науковець.
1 
1
Коментарі