"Написав більше 20 сторінок історії села на залізних листах. Планую їх у стіну поблизу школи замурувати в капсулі, щоби через 200 років нащадки відкрили і прочитали", — 72-річний Олексій Коваленко зі села Вікторівка Маньківського району на Черкащині виносить із погреба піввідра червоних яблук.
— Це з мого садка. Беріть-беріть, відмовлятися не можна, — пригощає. — Почав писати минулої осені. На один лист цілий день ішов — я малограмотний. Скінчив сім класів. Рано пішов працювати, бо по війні головне було пошвидше підростати, щоби коняці до гриви достати. Як став обома ногами на віз — почував себе дорослим.
Батьки працювали в колгоспі:
— Мати на ланках робила, а батько Іван їздовим був. Один мій дід був віруючим, а інший інколи трохи богохульствував. Він працював у батюшки. То якось у піст у печі стояло два казана: один із картоплею для наймитів, а в другому курка для священика. Дід підійшов до батюшки просити, щоб той свій казан прибрав, бо з нього бульки у картоплю падають.
Війну згадує мало:
— Помню лиш, що було високе жито і коротенькі ноги. Саме страшне було, як дівчат із села забирали. Нас у батьків було четверо, я найменший. Сестру Антоніну німці кілька разів приходили забирати в Германію. Якось вона на печі сиділа і з переляку за скриню впала, як почула, що йдуть. Німці під ліжком глянули, скриню відкрили, дірку між піччю і скринею віком закрили — це і спасло сестру. А старшу Марію погнали в Німеччину. Її як освободили там, то в госпіталі працювала якийсь час. Братові Василю на момент війни було 13 років. Батько воював, із фронту прийшла похоронка на нього, а опісля він повернувся поранений. У плєну був, у Германії. По війні помер за два роки. Нас гляділа мати.
У 20 років Олексій Коваленко поїхав до Києва.
— На Байковому кладовищі познайомився з художником-керамістом євреєм Яковом Хотінським. Учився в його майстерні. Потім на селі працював надомником-фотокерамістом. Уставав о третій ранку і робив пам"ятники — боявся не встигнути в строк. Із жінкою Василиною — вона дояркою працювала, жила на сусідній вулиці — до весілля двічі бачилися, а ось через рік буде 50 років як разом.
Один мій дід був віруючим, а інший інколи трохи богохульствував
Своїх дітей не мали, тому взяли з інтернату хлопчика Сашка.
— Як він став величенький, на літо дівчинку з інтернату привезли. В кінці серпня сказали їй збиратися у Канів, то вона на краю дивана сіла і слізки аж по колінцям текли. Оформили її в місцеву школу. Стала нас батьками звати. Вивчилася в Харкові на бухгалтера, там і хлопець їй полюбився. Зараз живуть у Дніпропетровську. Дзвонить, приїжджає в гості. А від Сашка вже більше року звістки нема. Поїхав на заробітки. Писав спочатку, а потім перестав.
Поблизу сільського ставу Олексій Іванович поставив пам"ятник односельчанам. Камінь в основі обшив бронею.
— Тут усі, хто був у неволі, — 215 душ, — показує на плити з іменами. — Ще четверо спалених і більше 200, які відбудовували село.
На місцевому кладовищі Олексій Коваленко виклав із жорен пам"ятник Голодомору.
— Спочатку думав поставити п"ять жорен, у яких хліб мололи, а пішло 120 штук. Люди половину звезли під двір, решту сам найшов. До пам"ятника ніхто ні копійки не доклав, цемент сам купив.
3 
1
Коментарі
3