Російський поет-емігрант Олексій Цвєтков, 60 років, приїхав відзначати свій ювілей до Києва. Сидимо на кухні квартири, яку винайняв для нього російськомовний журнал "Шо" в самому центрі столиці, в провулку Шевченка. На столі — пляшка настойки "Рябиновая", почата чвертка ірландського віскі, цукерки "Вечірній Київ". Я говорю українською, Цвєтков — російською.
Чому ти святкуєш день народження у Києві?
— Це моя країна. Я тут народився. Правда, в сім"ї радянського офіцера в Івано-Франківську, який тоді ще був Станіславовим. До того ж із американським паспортом отримати візу до Росії досить морочливо.
Твій батько в Західній Україні часом не з "бандерівщиною" боровся?
— Не можу точно сказати, я був малий. А що там робила Радянська армія? Батько був підполковником, займався військовою розвідкою. А мати, вже у Запоріжжі, працювала на телебаченні.
Цвєтков умикає електрочайник, вмощується зручніше. Розповідає, що після Запоріжжя, де закінчив школу, вступив на історичний факультет Московського університету. Через суперечки з викладачами партійних дисциплін провчився лише курс. А за рік знову вступив до МГУ, на відділення журналістики.
— Із Запоріжжя одразу прийшла на мене "тєлєга" з КДБ, — згадує. — Там викрили "антирадянську організацію". В кафе "Романтики" був поетичний клуб, до якого я належав. У газеті "Индустриальное Запорожье" надрукували величезний фейлетон про цих хлопців. Один із них після цього покінчив із собою.
У Москві ти ввійшов до якоїсь творчої тусовки?
— У СМОГ — "Самое молодое общество гениев". Із публічними людьми теж знайомився, наприклад із Вознесенським. Він мене запросив додому, послухав. Підсумував: "Хороші вірші. Пишіть — надрукуєтеся...". Я образився. Думав, він скаже: "Ходімо, я все влаштую", — усміхається. — Зараз я не ображаюся. Бо це таки була підтримка.
Розповідає, що в університеті не допускали до сесій. Перевівся на заочне відділення й поїхав журналістом у Сибір, потім у Казахстан, Аркалик.
— У журналі "Юность" мої твори опублікували тоді, коли мені було вже байдуже. Два вірші. Здається, в 1973-му. Не два, а півтора. Один не поміщався, то його наполовину скоротили. Я тоді вже приїхав до Москви оформляти документи на виїзд.
Провів ніч у міліцейській машині
Виїздив без проблем?
— Потрібен був формальний дозвіл від батьків. А вони не давали. Плюс мене ще встигли заарештувати в Москві. Хотіли кудись здати в "обєзьяннік", але все було зайнято. Провів ніч у міліцейській машині. Уранці посадили в літак — і в Запоріжжя, до батьків.
Як батько сприйняв твою еміграцію?
— Прокляв мене. Тоді ми з ним уже не розмовляли. Ось... — замовкає Цвєтков. — Мати розповіла: коли вмирав, простив мене, як уже там міг.
Я виїздив по ізраїльській візі, — продовжує. — Потрапив спочатку до Відня. Прийшов у єврейську агенцію допомоги, "Джойнт", здається. Там кажуть: Цвєтков Алєксєй Пєтровіч, вам краще звернутися до російського Толстовського фонду. Я відповідаю: ті, хто мене все життя дражнив "жид-жид", по вєрьовочкє бєжит!", краще за вас розбиралися. Батько в мене був росіянином, а мати — єврейкою.
Коротше, — усміхається Цвєтков, — прожив я півроку в Італії, а потім виїхав до США. Я людина фізично не дуже сильна. Тому працював сторожем, прибиральником, двірником. А потім музиканти, з якими познайомився в Італії, покликали до Сан-Франциско. Саша Лєрман із ансамблю "Веселые ребята", зараз професор Делаверського університету. Юра Гауф ще був, зараз у Москві живе, з "Голубых гитар". А може, навпаки. Вони тоді гастролювали по всій Каліфорнії. А я пішов працювати в газетку "Русская жизнь". Називав її "Русская смерть", бо там на першій сторінці друкували некрологи.
У романі Лимонова "Це я — Едічка" є персонаж Олексій Сладков. Підозріло схожий на тебе.
— Ми з Едіком познайомилися в Нью-Йорку і дружили. Згодом він працював дворецьким у домі мільярдера. Я приїздив до нього, навіщав. А спочатку він був безробітним. Мешкав у готелі "Вінслоу". От якось, — посміхається, — сидимо з ним і знайомою чешкою. П"ємо вино досхочу. Вранці я прокидаюся в Едіка. А він питає: "У тебе голова не болить?". "Болить", — відповідаю. "Вибач, — каже, — але ти вирубився — довелося в ліфті транспортувати вниз головою".
Із іншими емігрантами знався?
— Подружився з письменником Сашею Соколовим. Це він відвіз мої вірші до видавництва "Ардіс", у Мічиган. До друку їх готував Йосип Бродський. А коли помер Набоков, на поминальних акціях я познайомився з Бродським особисто, десь у ресторані. Згодом бачилися в аспірантурі Мічиганського університету. Я там учився, а він викладав. Складний був чоловік. Із Сергієм Довлатовим стосунки були кращі. Так само і з Юзом Алешковським. Із тим, що написав знамениту пісню "Товарищ Сталин, вы большой ученый".
Лимонов працював дворецьким у домі мільярдера
У США продовжував здобувати освіту?
— Закінчив аспірантуру. Піти вчитися мені порадив один багатий українець, власник парку лімузинів. А однокурсниця по аспірантурі, американка Ольга Семиленко, стала моєю дружиною. Пізніше, у Вашингтоні, вона працювала в комісії конгресу з Голодомору. Якщо не помиляюся, тоді там працювала і нинішня дружина Ющенка.
Після університету Цвєтков викладав разом із дружиною, маючи одну ставку на двох. Згодом улаштувався на радіостанцію "Голос Америки".
— Це пропаганда, а не робота, — згадує. — Я там промучився чотири роки. А потім послав листа на радіо "Свобода". Просився туди у рєбят ким завгодно. У 95-му "Свобода" переїхала з Мюнхена до Праги. Я теж перебрався в Чехію.
Ти не згадуєш про дружину.
— З Ольгою ми прожили 8 років. Розлучилися ще в США. Вона зараз, здається, викладає у коледжі в Меріленді. Їй хотілося зробити кар"єру, але не виходило. А мені, на її думку, все вдавалося. На цьому ґрунті виникли тертя. Найсмішніше, — пожвавлюється Цвєтков, — як тільки ми розвелися, вона знайшла роботу.
Удруге Олексій одружився в Празі з Валентиною — давньою знайомою, що приїхала з Росії.
До Запоріжжя не їздиш?
— Хіба на могилу до батька. Він помер від інсульту. Та я її і не знайду. А мати переїхала до Ізраїлю. Померла недавно в будинку для старих. У Ізраїлі живе мій менший брат. Ми з ним не дуже. У нього якийсь бомжуватий стиль життя.
У Празі як тобі ведеться?
— Маю гарну квартиру, яку оплачує фірма. Була машина, але продав. Там не роз"їздишся — усюди пробки. Удома тримаю кішку. Моє хобі — класична музика, опера. Ось книга вийшла, друга на підході. 17 років не писав.
Прага — пивна столиця...
— Заборонив уролог, — сміється. — Каміння в нирках. А пити пляшкове — що за кайф?
За подіями в Україні й СНД стежиш?
— Досить пильно. Але батьківщина — це Америка. Мій дім уже там. Думаю коли-небудь перебратися туди з Чехії.
1947, 2 лютого — Олексій Цвєтков народився в Івано-Франківську в сім"ї офіцера
1957 — сім"я переїхала до Запоріжжя
1966 — приїхав до Москви
1975 — емігрував із Росії на Захід
1977 — вступив до аспірантури Мічиганського університету, США
1978 — видав поетичну "Збірку п"єс для життя соло"
1979 — одружився з однокурсницею Ольгою Семиленко
1987 — батько помер від інсульту
1989 — почав працювати на радіо "Свобода" в Мюнхені
1990 — одружився з росіянкою Валентиною
1995 — переїхав із США до Праги
2005 — у Санкт-Петербурзі вийшла збірка віршів "Шекспір відпочиває"
3 
1
Коментарі
1