54-річний Олександр Дешко з Ніжина на Чернігівщині 25 років ходить на свою могилу.
— Доньки сміються, що після такої смерті ще довго житиму, — каже Олександр. — Зараз на моєму місці похована дружина Жанар. П'ять років тому потрапила під потяг. Недавно доньки поставили подвійний пам'ятник для дружини й мене, з моїм фото. Там є дата народження, але немає дати смерті. Попередній, залізний з зіркою, відсунули в куток. Його не прибираю, хай буде на пам'ять.
Олександр живе в Ніжині з донькою Аліною та внучкою Мадіною. Працює начальником охорони столичного кінотеатру Лейпціг. На роботу їздить потижнево, на вихідні повертається до Ніжина.
— Маю ще внука 6-річного Тимура, він займається боксом у школі Кличків, — розказує. — Це старшої дочки Віки, вона в Києві живе. Наймолодша Маріна народилася після моїх поминок. Зараз навчається в університеті.
Олександр служив в Афганістані в місті Пулі-Хумри. Був старшим техніком зенітно-ракетного батальйону. У серпні його підрозділ розстріляли, загорівся склад із боєприпасами, казарми.
— Серед білого дня стало темно, як уночі, — згадує Олександр. — Тоді багато солдатів загинули, мене ранило й контузило. Збирати тіла й ранених почали ввечері, коли трохи дим розвіявся. Мене вважали мертвим. Але я вижив і попав у госпіталь. Тиждень лежав без свідомості, а родині відправили лист, що я помер від отриманих ран.
Дружина казашка Жанар поїхала до Борисполя, щоб забрати тіло чоловіка. Та його не було. За тиждень їй дали закриту цинкову труну. Вона з нею повернулася і організувала похорон. Про мою смерть дізнався весь Ніжин. Поминки влаштували і в школі, де я вчився. А військові поховали мене з вистрілами й усіма почестями. Вони ж на другий день після похорону поставили залізний пам'ятник на могилці.
Олександр у госпіталі лікувався місяць. Як одужав, отримав відпустку.
— Хотів приїхати додому несподівано, нікого не попереджав. Підходжу до нашої хати. Дивлюся: якісь люди ходять. Ще тоді мелькнула думка в голові: невже хтось сказав, що я повернуся. Тихесенько привідкрив двері. Столи накриті, моя жінка вся в чорному сидить, поминають якогось Сашу. Я швидко перебрав в голові всіх знайомих. Ну, не знав я такого, щоб за ним моя жінка так плакала. Кажу: "Давайте і я за Сашка вип'ю". Жінка здерла із себе чорну хустину і стала плакати, мати ледь не впала в обморок. Люди що були в хаті, стали мене обнімати і кричати: "Живий". Сороковини по мені тоді переросли у весілля.
Пішов подивитися на свою могилу. На кладовищі відчував страх. Мені тоді було 26 років. Був несерйозним пацаном, разгільдяєм. Здалося, що на тій могилі я подорослішав, став боятися за своє життя.
За тиждень з п'ятьма товаришами пішов розкопувати могилу.
— Було цікаво, хто в тій труні. Дали пляшку сторожу кладовища. Домовилися, як когось там знайдемо, процедуру повторимо офіційно, — згадує. — Була ніч, але тоді добре світив місяць. Могилу розкопали — а в труні лише парадна солдатська форма й камінці. Форму забрав собі, а труну вже вранці винесли на смітник кладовища. Підійшов якийсь чоловік, спитав, чи можна забрати труну на корито свиням. Я дозволив.
На відновлення документів пішло кілька тижнів.
— Свідоцтво про смерть анулювала дружина. У мене на руках був загранпаспорт і справка з госпіталя, де лікувався. Однокласники і знайомі часто дивувалися, коли бачили мене на вулиці живим. Один після похорону зустрів на базарі. Боявся підходити. Думав, що двійник.
1 
1
Коментарі