— Мене завжди цікавили мовні питання. Люди в Україні нарікають, що хтось не хоче вчити українську і спілкуватися нею. Це правда. Але чому в кіоску десять газет російською мовою і тільки три-чотири — українською? Якщо немає попиту, то немає й пропозиції, — каже 33-річний Прімож Лубей. 6 років тому переїхав до України з міста Марибор, що на півдні Словенії. Працює викладачем словенської мови та літератури у Львівському національному університеті імені Франка.
Живе з сім'єю в орендованій квартирі на першому поверсі польської кам'яниці. 33-річна дружина Яня як волонтер викладає літературу в університеті. У Львові в них народилися доньки — Тіса, 5 років, і Жіва, 3 роки.
— Спочатку було важко, заважав мовний бар'єр. Українську вчив у середовищі. Почав нормально розуміти за два-три роки, — додає Прімож.
Мої діти українську розуміють, але не спілкуються нею. Говорять словенською. Зараз відвідують курси англійської. Два роки тому записав Тісу в дитсадок. Мені казали, що це — один із найкращих у місті. Одного дня приїхав по неї. На вулиці вісім градусів тепла — Тіса сидить у піску мокра до пахв. А вихователька гойдається на гойдалці. Міжнародних шкіл у Львові немає. Дочку звідти забрав.
До реформи поліції мене часто зупиняли на дорозі й вимагали хабарі. Якось у Стрию серед ночі міліціонер почав просити грошей. Спитав, ким я працюю. Я відповів, що в університеті. "Але ти теж береш хабарі! — Ні, я не беру. — Як ти тоді живеш?" Після реформи я з поліцейськими ще не мав поганого досвіду.
Мало що знав про Україну до переїзду. Школярам розповідають, що давні словенці прийшли з Карпат через Моравію. Вони не знають, що є українські Карпати.
Робота тут чудова, хоч не очікував, що її буде так багато. Є студенти, які справді хочуть вчити словенську мову.
Шкода, що не можна вирушити в коротку подорож. Словенія маленька, але дуже різноманітна країна. Їдеш машиною годину — і опиняєшся в Альпах. Дві години з Марибора — і ти у Відні, три години на схід — і ти в Будапешті. Півтори — на узбережжі моря. Україна також має гори і море, але відстані — величезні.
На початку літа в мене вкрали номери з машини. На лобовому склі знайшов записку з номером телефона. Сусіди казали, що це — переселенці. Але грабіжник, який вимагав гроші, добре говорив українською. Я заявив у поліцію і купив нові номери.
Літні канікули провели в Словенії. Як повернулись у Львів, до нас серед ночі заліз грабіжник. Я почув шурхіт на кухні — він утік. Тепер хочемо поставити ґрати на вікнах.
Це не нормально, що гривня девальвувала втричі, а платня залишилася на колишньому рівні. В університеті зарплати дуже малі. Якщо людина заробляє одну-дві тисячі гривень, то неможливо говорити про її свободу.
Коли знеструмили Крим, я говорив про це з освіченими людьми. Вони всі казали: "Це правильно. Ми в них ще газ заберемо". Для мене такі заяви, незважаючи на агресію Росії, — варварство. У Криму живуть не тільки сепаратисти.
Українці говорять, що вони — проєвропейські. Але коли йдеться про значну суму, завжди рахують у доларах. Мене це дивує.
Найбільша відмінність між Україною та Словенією — у розшарованості суспільства. Львівський гротеск (поєднання фантастичного і реального. — ГПУ) — "Порше", "Лексуси" на вулицях і середовище, в якому вони їздять. Хочу з дітьми перейти дорогу в місті, а там хтось мчить сто кілометрів на годину. І замість зупинитися — збільшує швидкість.
1 
1
Коментарі