"Якщо когось полюблю, то одружуся і заберу додому"

 

— Рашид, ти скоро? Я вже замерзла, — говорить у телефон англійською львів'янка Тетяна, 20 років.

У п'ятницю по обіді чекає свого хлопця біля гуртожитку №2 Львівського медичного університету ім. Данила Галицького. Від морозу в неї почервонів ніс.

— Рашид із Нігерії. Якщо мама дізнається, що зустрічаюся з чорним, заб'є, — говорить Тетяна. — Познайомилися в студентській їдальні. Він купив мені булочку, підсів. Обмінялися телефонами, увечері подзвонив. Уже півроку зустрічаємося. Раніше в гуртожиток вільно пускали. За шоколадку вахтьорші й заночувати могла. Тепер із тим жостко. Рашид міг би квартиру найняти, та йому тато заборонив, щоб не розгулявся.

У гуртожитку №2 мешкають виключно студенти-іноземці. Переважно це вихідці з Близького Сходу — Єгипту, Ірану, Лівану, Марокко, Палестини, Сирії. 5-поверхівка розташована по-сусідству з міським пологовим будинком №1. Із вікна на другому поверсі лунає гучна музика, подібна до арабської попси. Її заглушають людські голоси — у сусідній кімнаті моляться мусульмани. Неподалік припарковані червона "кіа", сірий "Опель Вектра" та зелений "Фольксваґен Ґольф".

На вході вахтерка продає вафлі, печиво, питну воду в 5-літрових бутлях. Без паспорта не пропускає всередину.

— Чули, як місяць тому марокканець лікаря зарізав? (21 жовтня 26-річний Шокі Ботман побив до смерті травматолога Леона Фрайфельда. — "ГПУ"). Так це наш колишній студент, — говорить вахтерка. — Відтоді кожного тижня з міграційної поліції приходять, документи дивляться. Хоч того хлопця з інституту ще торік вигнали. У вересні прийшов за речами. Казав, що поступив чи то в інфіз, чи на юрфак. Із медичного його відрахували, бо пари прогулював. Мав компанію з трьох арабів. Їм наша горілка присмакувала. Не просихали, от їх усіх і нагнали.

У гуртожиток заходить чорношкіра дівчина з капюшоном на голові.

— Стоп. Вам куди? — перепиняє вахтер.

— Як куди? Додому, — відповідає.

— Ой, не впізнала. Я тут усіх в обличчя знаю. Правда, багато після літніх канікул не повернулися. Особливо із Сирії, там зараз громадянська війна. Але вони такі, що можуть на навчання і під Новий рік приїхати. Щоб бійок не було, керівництво не селить поряд мусульман і християн. Індуси самі по собі, негри у своєму кутку. Смітять страшенно, — стишує голос. — Куплять маринованих оселедців і жарять. Потім смердить на цілий гуртожиток.

У кімнатах живуть по двоє-троє студентів. Мають умивальник, душову кабіну, туалет. На другому поверсі пахне прянощами. Індійки в яскравих піжамах варять рис.

Єгиптянин 23-річний Ахмед Абет-Мабут у синій куртці спускається сходами до друзів — ліванця Джозефа Абид-Алі, 19 років, і сирійця Ібрагіма, 20 років.

— Батьки довго думали, куди мене послати на навчання. У Лівані важко вступити на лікарський, у Сполучених Штатах — дорого. Вибрали Україну, — Джозеф запалює цигарку. Говорить майже без акценту. Коли питаю, скільки коштує навчання, вдає, що не розуміє. Переходить на арабську.

— У Львові вчитися класно — батьки далеко. Додому їжджу раз на рік, улітку. У вихідні ходимо відпочивати в нічний клуб "Рафінад". Раніше тусувалися в "Метро". Тепер там багато расистів. Битися лізуть. Кажуть, що ми на їхніх дівчат зазіхаємо, хочемо використати. Але нам подобаються українки. Якщо когось полюблю, то одружуся і заберу додому. Планую вивчитися у Львові, а працювати в Лівані. У нас бракує лікарів, тому зарплати хороші.

×