Друзі запросили мене до Гомеля на 20-річчя культового білоруського гурту "Незалежная рэспубліка Мроя". "Мроя" — по-нашому мрія.
Роздовбаний автобус "Миколаїв — Мінськ" відбув із Центрального автовокзалу української столиці о 6.10. У салоні гуляв вітер: мудрі люди сідають на цей автобус хвилин через 40, біля метро Лісова.
У Чернігові ми востаннє на батьківщині відвідали туалет й обміняли на руках рідних "грушевських" на кілька купюр із "выглядам гомельскага палаца" (1 гривня — 400 рублів).
На митниці в Нових Яриловичах прикордонний песик, небайдужий до наркотичних речовин, чомусь винюхав у мені ворога. Нічого протизаконного в моєму рюкзаку не знайшли, але з автобуса висадили.
У відділі з ковбасними виробами годі було протиснутися
— Молодий чоловіче! Або ми заарештуємо вас на місці й відправимо до Києва, де ви сядете на 15 діб, або ви своїм ходом їдете назад додому, — заявила молода прикордонниця, що цілком "тягнула" на гестапівку.
Замість закордонного паспорта я взяв звичайний, в який, до того ж, не вклеїв фото себе 25-річного. Автобус "Миколаїв-Мінськ" поїхав, а я пішов у протилежному від Гомеля напрямку, марно намагаючись зупинити машину.
За три кілометри від прикордонного блок-посту зустрів селянина. Колоритний дідусь у танкових окулярах і шоломі мчав назустріч на старому мотоциклі. Ми розговорилися. Нащадок партизанів взявся безплатно провести мене через кордон контрабандистськими стежками. Він пояснив, що прикордонники знають усі місцеві криївки не гірше від нелегалів, та навіщо їм така дрібна риба, як я?
Тільки сліпий заблукав би після всіх настанов дзєда Хвядота. Я йшов півтори години лісом. За цей час звук двигуна почув лише раз: на причепі трактора їхали білоруські прикордонники. Дорога така розбита, що патрулювати в цих місцях можна лише на сільськогосподарській техніці. Далі був пересохлий канал, підйом на гірку, мілке болото. "І вось яна, Бєларусь!" — подумки я вже перейшов на мову сусідньої країни.
До Гомеля залишалося ще 34 км. Подолав їх на поливалці — першій же попутці, яка трапилася. На мій "добрий день" водій лише махнув рукою:
— Та садісь!
Усю дорогу він курив і мовчав.
Юні гомельці не вміли відповідати рідною мовою
У Гомелі я відразу став шукати відділення зв"язку — щоб подзвонити знайомим музикантам і повідомити про свій приїзд. Але на пошті-телеграфі телефонної будки не було. Стояло три довгих черги: перша — до інтернет-залу, у другій стояли ті, що хотіли відправити телеграми, за чим була третя — сам не знаю, але вона точно теж не була моєю. Газет не купував ніхто.
Захотів їсти. Та біля траси я не знайшов жодного бару чи кафе. У ковбасному відділі гастроному годі було протиснутися. За дві з половиною тисячі рублів пообідав булкою з кефіром. Кефір був смачний, але паперова упаковка мало не розсипалася в руках.
Дорогу до місця зустрічі знав тільки від "чыгуначнага вакзала". Проїзд у маршрутці коштує 700 рублів.
Усі розмовляли російською. Якийсь огрядний дядько розрахувався з водієм жменею російського дріб"язку.
— Що я з цим буду робити? — обурився власник "Газелі".
— Не знаєш, що робити з грошима?
— Нормальні давай!
Та потім таки погодився підвезти гостя з братньої Росії — задарма.
На будинку культури висіло величезне оголошення про розклад лекцій у "Клубе садоводов и огородников". Про концерт гурту сповіщав маленький плакат. Слово "незалежная" на ньому замінили на "народная" — у Білорусі зайвий раз наголошувати на незалежності не прийнято. У Мінську концерт гурту взагалі заборонили — через погано організовану пожежну безпеку. Та люди кажуть: "бацьке" Лукашенку рок-музика не до душі.
— Гэта очэнь харашо, што людзі так пастаралісь і прэдатврацілі гэту страшную пажарную сітуацыю! Патаму што ?се магло случыцца. Ну вот сматрыце: у туалеце ёсць жа вада. Но як гэта неэстетычна — заліваць пажар вадой з туалета! — коментував ситуацію лідер гурту Лявон Вольскі, 40 років.
І музиканти, і я — скромний порушник кордонів — опинилися в напівлегальному статусі. До початку концерту я довго кружляв довкола місцевого ринку "Старий аеродром". Усе дуже банально — знову хотілося їсти. Кав"ярні не знайшов, але випадково надибав на буфет при магазині будматеріалів: широкий асортимент шпалер і три пузаті графини з березовим, яблучним, томатним соками і сільничкою на стійці.
Підпільний концерт відбувся на другому поверсі холодного будинку культури.
Кефір був у паперовій упаковці
Три сотні прихильників "Незалежнай рэспублікі Мроя" зігрівали зал своїм подихом. Лявон зі сцени оголосив про гостя з України. Юні гомельці, які підходили вітатися, на мої: "Прывiтаньне! Як жыццё?", набирали в рот води, бо не вміли відповісти рідною мовою. Зворушувало лиш непоборне "дзєкання" і "цєкання" у їхній російській.
Опівночі вирушив на вокзал — той самий, "чыгуначны". 15 хвилин як почалася нова доба. Ішов по-європейськи чистим тротуаром, до якого не пасували довгі квартали типових радянських п"ятиповерхівок. Повз мене проїхав тролейбус з позначкою "Вакзал". Я глянув на розклад руху: ну так, 0.22 — це був він. Чітко через три хвилини, як на замовлення, вирулив ще один. На зупинці четверо молодиць продавали сигарети, ховаючи їх у дамських сумках.
У буфеті вокзалу холодний шашлик зі свинини запив чаєм — з горнятка в червоний горошок, з відбитою ручкою. На сувеніри придбав чотири банки місцевого пива: "Александрыя" (назване, кажуть, на честь Олександра Григоровича Лукашенка), "Крыніца", "Речицкое" і "Днепровское". Одне — від 4 гривень, як на наші гроші.
Сів у свій "цягнік" (поїзд). Перед паспортним контролем по вагону з ліхтариками ходили люди в синій формі митників. Зазирнули в мій рюкзак.
— Калбасу везём? — єдине, чим поцікавилися.
У купе познайомився з білоруськими студентами. Вони мене й пригостили місцевою ковбасою і "мівіною". У Києві я показав їм, де міняти долари на гривні, і почастував українським пивом.
1 
1
Коментарі