9 листопада в селі Чуква Самбірського району на Львівщині згоріла хата багатодітної родини Мигалів. Четверо дорослих та шестеро дітей врятувалися завдяки 13-річній Ользі, яка прокинулася вночі в туалет. Почула, що від вогню тріщить шифер. Погорільцям село збирає гроші на хату.
П'ятеро найменших дітей переселилися до сиротинця в сусідніх Корналовичах. 8-річний Назар і Роман, 10 років, оселилися в Самбірському спецінтернаті для дітей з вадами, 15-річна Лілія — у баби в с. Чернихів. 17-річний Володимир переїхав у гуртожиток Львівського училища комп'ютерних технологій і будівництва.
У центрі Чукви з маршрутки виходять двоє жінок. Несуть набиті чорні пакети.
— Де знайти сім'ю, що погоріла? — запитую.
— Та то ми і є, — кажуть.
Ведуть показати своє тимчасове помешкання.
— Їздились мо трохи на закупи, — пояснює 37-річна Наталія Мигаль. Її права рука посиніла від ручки важкої торби. У ній — лоток яєць, мінеральна вода, сіль та крупи. У лівій несе телевізійну антену. — Хата чужа. Купили вчора маленький беушний телевізор на барахолці, нині — антену. То хоч на світ подивимсі.
— У рідному домі робота була: то варити, то прати. А тепер нема кому готувати й немає що прати, — каже 57-річна Ірина Дубик, мати Наталії. 8 років тому продала квартиру в Самборі, перебралася до доньки із зятем.
— Іване, йди сюда, бери сумки!
Неголений чоловік у брудній куртці й потертому кашкеті забирає в жінок закупи. Ідуть до низького з осілими вікнами будинку. Його сільрада надала родині в тимчасове користування. За хатою стоїть напіврозвалений дерев'яний туалет.
Наталія на кухні показує два нові алюмінієві відра, каструлю з цінником, чотири горнятка й стільки ж тарілок.
— Банєк самі купили й відра, а нині ще терку й дошку для нарізання. Люди з села продуктів знесли — пару цибулин, гречку, олію, картоплю, моркву. Бо в нас одні квашені помідори вціліли й картопля. У півниці на дворі були, туда вогонь не добрався, — пояснює.
У невеликій спальні на сірому килимі лежить засохла дохла миша. Наталія вдягає поверх кофти чорний светр.
— Учора їздили на секонд, трохи скупилися. Постіль рятувальники дали, — показує на ліжко, де лежить сіра кішка. — Ми з мамою спимо на дивані. Чоловік — на печі. А його старший брат Іван — на ліжку з кішкою. Як погасили пожар, її знайшли в шафі. 10 курок, п'ять качок, три гуски — всьо закоптилося, запеклося, — сідає на диван. Поруч вмощується матір.
Забігає 40-річний Ігор Мигаль. На ходу знімає брудну куртку та штани. Перевдягається в чисте.
— До міліції викликають. Скоро спокою не буде. Спати нормально не можу. Вічно мені той пожар снитсі, — причісує сивувате волосся. Плаче. — То ж згоріла моя рідна хата. Я не в роддомі вродивсі, а в хаті на ліжку. Дай на дорогу пару рублів. І жувачку якусь, — просить жінку. — А то не пам'ятаю, коли зуби чистив. Дзигарами з писка смердит.
Наталія витягує з кишені 20 грн та дві жуйки. Дає чоловікові.
— Чув, що війт дві хати для нас розглядає. Одна дерев'яна й мала, а друга — із цегли. Але там баба свого внука приписала. Не знаю, чи продасть. Із цегли файно було би. Велика і не згорит, — каже Ігор, ходить туди-сюди по хаті. — Голитисі не буду. Най видєт, що не до того. А одеколон здало би сі купити.
— Ми в суботу до малих з мамов їдемо. Сочків купимо, яблук, повеземо. Поїдеш із нами?
— Та де, мені сі серце розірве, як Софійку повиджу, — чоловік вибігає з хати.
Наталія в капцях іде за 1,5 км показати згарище. У хаті немає даху й половини каркасу. На подвір'ї серед обгорілих дощок видніються дитячі светри, зошити, битий посуд. Уцілів лише візочок.
— Був телевізор, DVD, комп'ютер, — показує на обгорілі пластмасові віконні рами. — О, капчик Софійчин, викинути треба. Тут уже ніщо не пригодиться — або смердить, або мокре, або надгоріле. У цій кімнаті я з меншими спала. Звідси якраз Оля встала пісяти вночі. Вийшла на коридор — побачила, як горить перша від комори кімната. Почула, як тріскотить шифер. Наробила крику, ми всі повискакували. Старший син Володя кричав: "Мамо, ніц не ратуйте, тільки малих!". Сам устиг захопити свій мобільний і документи.
Сусіди збіглися, відрами гасили, але то ніц не дало. Три машини рятувальників приїхали. То щось у проводці замкнуло на стриху. Стара була, 50 років мала.
Прощаюся з Наталією, іду до сільради. Дорогою жінка везе на старому дитячому візочку 3-річного хлопчика.
— До Мигалів ходили? — цікавиться. — Я сама бідна. Операції дві мала. Внука виховую, бо дочка працює, не має чоловіка. Але їм поможу, як будут гроші збирати, — каже 60-річна Стефа Пацура.
На невеликому обійсті біля купи з буряками пораються двоє пенсіонерів. У них просить грошей вагітна циганка. Тицяє якийсь папірець.
— Маю невеличку пенсію, тисячу рублів. З чого те дам? Хіба хліба вріжу, — каже їй 78-річний Василь Іванович. Жінка відмовляється і йде.
— Не хоче, нащо їй хліба. За нього дзигарів не купиш. Видно, що не бідна, і куртка в неї тепла. А Мигалі зовсім голі, — говорить 78-річна Марія Іванович. — Їм хоч "сотку", але дамо. Хоч про них всяке кажуть. Що бізнес на дітях роблять. Їдять багато, а робити не хочуть. По селі кумів вигідних шукали, аби вікна і двері поміняти.
У кабінеті голови сільради увімкнений комп'ютер. За 5 хв. заходить війт 48-річний Василь Янів:
— У цій родині чоловіки зловживають алкоголем. Люди такі, що люблять гроші розтринькувати. Живуть одним днем. Тому зібрані кошти триматимемо під наглядом. Хати в селі дорогі. Старі, в яких жити неможливо, коштують 10 тисяч доларів, ліпші — 16 тисяч. Село від Польщі недалеко, траса вигідна. Самі вони нічого не роблять. На село надіються. Діти, мабуть, до весни в сиротинці будуть. Івана в лікарню треба прилаштувати, у нього психічні розлади. Ігорю — виробити групу, він одної нирки не має.
П'ятьох найменших дітей відправили в Корналовицький сиротинець, за 40 км від Чукви. О 15.00 із місцевої школи повертаються 13-річна Ольга та 7-річна Олена.
— Чотири уроки було, — розказує Ольга. Із сестрою ставлять наплічники біля шафи у невеликому коридорі. — Нам тут до школи навіть ліпше ходити. Дівчат багато. Трохи бавимося, а тоді йдемо всі разом уроки вчити.
Олена допомагає старшій розстібнути затісні застібки на пуховику.
— Хресна моя приїжджала в п'ятницю. Купила мені шубку й чоботи, а Олі — куртку. А хресна Софійки позавчора була. Також всього різного навезла, — розказує Олена.
Веде в кімнату на 20 ліжок. Усі охайно застелені рожевими покривалами.
— Мама тоже приїздила, але грошей багато не має. Тому нам цьоці помагають. Додому не хочемо. Тут годують і за комп'ютером дають сидіти. А дома старший Володька ложкою по чолі б'є, коли за його ноутбук сідаєш.
До кімнати для дошкільнят вихователька заводить 2-річну Софію, 4-річну Марію та на рік старшого Юрія. Діти біжать одне до одного, обнімаються.
— Страшне, як одне за одним. У мене двоє дітей дома, та де вони так любляться, — каже вихователька 53-річна Ольга Волянська. — Їх багато, і кожне наступне виховане попереднім. Думали будуть за мамою плакати — та ні. Тільки як молодших забираємо на перший поверх, а старших тут лишаємо — страшні плачі.
Донька Наталії Мигаль від першого шлюбу, 15-річна Ліля Яцківська, живе в баби 66-річної Надії Баган у селі Чернихів, за 40 км від Чукви. Дівчини не було в будинку, коли сталася пожежа. Більшість часу вона проводить тут.
— Ліля до мами рідко їздить. Тут хата велика, а там всі на купі, — зустрічає Надія Михайлівна.
Жінка запалює в печі. Чекає на Лілію, яка має повернутися із Самбора. Навчається там на кухаря-кондитера.
— Ліля не хоче до Мигалів йти через того тата. Каже, п'є горівку і б'ється. А до мами навідувати їздить. Свиню заріжу, закрутки якісь зберу, трохи продуктів. Та й закличу їх в гості. Наталія дітей має, як кріличка — але вона добра мама. Колись, як ще грошей на дітей не давали, по мусорниках ходила. Мандаринки надгнилі витягувала і дітям несла. Папери всякі збирала. Здавала, аби якого макарону купити.
3 
1
Коментарі
1