Напередодні Нового року Катерина Ющенко, 44 роки, відвідала Чорнобильську зону. Дружина президента привітала "самоселів" зі святами. Її в цій акції супроводжували дружини прем"єр-міністра Юрія Єханурова — Олена, 57 років, секретаря РНБОУ Анатолія Кінаха — Марина, 45 років, та інших високопосадовців.
Зранку 28 грудня колона з трьох мікроавтобусів вирушила з Києва до Чорнобиля. Спершу нас затримали на контрольно-пропускному пункті, а тоді зупинили біля жовтої двоповерхової будівлі "Чорнобильінтерінформу".
Головне — ходіть по асфальту і дотримуйтесь елементарних правил гігієни
Пані Катерина приїхала в Чорнобиль у помаранчевому півпальті, із золотистою брошкою-квіткою на комірці, та в гірчичних брюках. Пані Марина була в темній зимовій куртці та брюках, а пані Олена — у чорній куртці, рожевому гольфі й сірих джинсах. Журналістів про всяк випадок попередили, аби вони не вдягали хутра, яке "набирає" радіацію.
— Радіаційний фон тут нижчий, аніж у Києві! — заспокоїла присутніх дружина президента, стоячи на східцях будівлі. За нею в приміщення зайшли дружини міністрів — Світлана Плачкова, 48 років, Катерина Кириленко, 34 Галироки, Антоніна Шандра, 44 роки, Тереза Яценюк, 35 років, Ірина Ігнатенко, 29 років, Юлія Павленко, 26 років, Галина Ніколаєнко, 44 роки. Була з ними й донька президента — Віталіна Ющенко, 24 роки.
Усі сіли за стіл, щоб прослухати інструктаж.
— Головне — ходіть по асфальту і дотримуйтесь елементарних правил гігієни. Й повернетеся додому такими ж чистими, як приїхали сюди, — запевнив жінок заступник міністра з питань надзвичайних ситуацій Володимир Холоша, 50 років. Він водив указкою по карті, показуючи зони зараження.
— Ми перебуваємо ось тут... — Холоша тицьнув на місце, помічене зеленим.
— А де був мій чоловік? — запитала пані Катерина.
Заступник міністра провів указкою по багряній плямі.
— Він їздив до реактора, — пояснив.
— Повезіть туди і нас, — попрохала пані Катерина. — Дівчата, ви за?
Жінки закивали на знак згоди.
— Такі рішення приймаються не на рівні дружин міністрів, — озвалася якась жіночка з кутка кімнати, одразу сховавшись за спинами...
Холоша продовжив свій виклад.
На столі з"явилися кава, печиво, виноград і цитрини
— Ми перебуваємо у відносно чистій зоні. Могильники радіоактивних відходів ось тут...
Після цих слів до кімнати зайшло двоє хлопців у чорних костюмах, білих сорочках, із метеликами, й заходилися розставляти на столі канапки з паштетом, сирами й червоною ікрою. На столі з"явилися ще кава (воду привезли з Києва), печиво, виноград і цитрини.
Усіх попередили, що наступні годин шість на те, щоб попоїсти, часу не буде. За столом журналісти дізналися, що поїздку ініціювала Марина Кінах.
— Мій чоловік їздив із президентом у Чорнобиль. Повернувся вражений. Сказав, що я мушу побачити, як там живуть люди, що їдять, як лікуються.
Пані Марина пригадала, що у дитинстві відпочивала в одному з поліських піонерських таборів.
Автобуси вирушили до села Іллінці. Дорогою ми не побачили жодної людини. Обабіч траси виднілися лише почорнілі поліські зрубні хати, порожні цегляні будинки з пожовклими занавісками і пухнасті ялинки.
Нарешті зупинилися. Прямо посеред дороги стояв стіл, на ньому — вишитий рушник з хлібом і сіллю. Нас чекали схожі одна на одну бабусі у плюшевих піджаках, валянцях і пухових хустках. Позад них стояли діди у куфайках і шапках. Катерина Ющенко прийняла від жінок гостинці, поділила хліб між своїми супутницями. Останні швидко проковтнули окрайці.
На зустріч прийшли люди з Іллінців і сусіднього села Опачичі.
— Довго ви, — сказала мені одна з бабусь, переступаючи з ноги на ногу. — Ми тут із десятої години чекаємо. Уже й по хатах заходили грітися. Додому ж не підеш — проґавити жалко, — пояснила вона.
Я поглянула на годинник. Циферблат показував 11 хвилин по 14-й.
Катерина Ющенко попросила селян розповісти, на що вони скаржаться.
— Хліб привозять двічі, у вівторок і п"ятницю. За це ми не обіжаємося, — почали вони. — Автобус погано ходить! — крикнули задні. — Нам Віктор Андрійович пообіцяв, але здвигів нема. Хтось помре, а ти звідси й не виїдеш, — сказала бабуся зі вставними зубами, у пуховій хустці.
— Не мона нічим додзвониться. — додав високий посивілий чоловік, поправляючи рукою кепку. Іще хотів щось сказати, та його випередила низенька зігнута бабця:
Я голубчиків накручу, вареників наварю з сиром
— Ось я вам розкажу, — вийшла вона ближче до столу. — Син мой живє у Києві, — промовила вона по-поліськи. — Його пускають до мене, а онучок — ні (дітям до 18 років відвідувати Чорнобильську зону заборонено. — "ГПУ"). А я чим до них поїду? Нічим до Чорнобиля добратися. Я стара людина. Мнє вже не сьогодні, завтра... — бабця махнула рукою і не договорила.
— Так, нема чим їздити! — підтримали її три бабусі.
— Треба, щоб автобус частіше ходив. Хоч двічі на місяць, так? — перепитала пані Катерина.
— Що ви! — закричали в один голос іллічанці. — То з Опачичів просять, а нам і одного разу вистачить. Якби той справно ходив... А то, буває, бензину нема, то й місяці по два не їздить.
84-річна баба Гапка, яка стояла поруч, кивнула на дружину президента.
— Хороша молодичка! Бачиш, розуміє нашу гові-і-ірку, — протягнула вона, підносячи угору руку в зеленій полатаній рукавиці.
Народ гомонів, кожен намагався розповісти про своє. Усі нарікали, що гості до них приїжджають рідко.
— От наш депутат, Сергій Осика, жодного разу не був! — крикнув хтось із натовпу.
Чоловік у кепці пробився до першої леді.
— Пані Катерино, а ваш чоловік — второй царь, которий заєхал до нас у Опачичі. Пєрвий був Микола ІІ! Ми Віктору Андрієвичу вдячні за це. Тільки нагадайте Віктору Андрійовичу, що він до нас ще влітку обіцяв приїхати.
Дружина президента не втрималася і засміялася.
— Добре, ми разом приїдемо, — пообіцяла.
— Ви бачите, їм уже подавай, щоб і Віктор Андрійович приїхав, і Катерина Михайлівна. А до нас же хто? — здійняли крик іллінці.
Коло з місцевих мешканців біля віп-леді потроху розсмокталося. Журналісти порозбирали "самоселів" розпитати про життя.
— Ну що сказати. Раніше у нас в Іллінцях було 600 дворів, а зараз душ 38. Пенсія 350 — 370 гривень, а на базар сходиш — і торба порожня, — констатували вони.
А от на питання, чи не страшно жити в зоні, реагували з подивом.
— Аж живемо! — заявила мені однофамілиця президента Ганна Ющенко, 66 років. — Ми з дідом і відселялися були. Перезимували — і повернулись. Бо там, де жили, паводок прийшов. То у будинку перекриття бетонні зсувалися. Лежиш вночі, дивишся і не знаєш: упадуть вони на тебе чи ні, — жінка приклала руку до грудей. — А тут не страшно — його ж не видно, — сказала і замовкла.— За ялинкою у лісок сходимо. Я завжди ялинку 30 грудня ставлю. Я голубчиків накручу, вареників наварю із сиром.
Дружини міністрів почали роздавати новорічні подарунки. Для кожного — по два пакунки з шампанським, солодощами, мандаринами, ковбасою, новорічними іграшками та відривними календарями...
— Хай бог укрепляє ваших діток, — дякували "самосели".
Найстарші одразу потяглися безлюдними вулицями до своїх будинків. А дві бабці попросили зробити фото з Катериною Ющенко на згадку.
— Ми ж із вами майже родички, — схопили вони по-під руки пані Катерину. — Я — Катерина Ющенко, — сказала одна.
— А я — Ганна Ющенко — додала інша. Перша леді розсміялася.
— Ой, не хвастайтесь! — приревнував хтось із натовпу. — У нас у Чорнобилі Ющенків багато. Я он чотирьох знаю!
У нас у Чорнобилі Ющенків багато. Я он чотирьох знаю!
Коли збиралися вирушати, не дошукалися Світлани Плачкової та Марини Кінах. Ті понесли пакунки до лежачих. Хвилин за десять жінки повернулися. Пані Світлана несла в руці велике жовте яблуко.
— Це нас місцеві пригостили, — посміхнулася вона.
— Не боїтеся його їсти? — перепиталася я.
— Ні. Чого боятися? — відповіла Світлана, і заховала гостинець у сумочку. Вже згодом вона розказала, що буває у Чорнобилі часто.
У селі Рудня Іллінецька дружини міністрів зайшли до хати на вулиці Леніна, 27. Олена Єханурова залишилася надворі з охоронцем. Обпершись на старий паркан, вона розпитувала місцевого дідуся про його господарство. Той розказував їй про своїх бджіл і раптом розплакався.
— Ви чого плачете? — запитала його твердо вона. — Вам скільки років?
— Вісімдесят п"ять, — схлипнув чоловік.
— Ну, так ви ще молодо виглядаєте, — суворо підбадьорила його пані Олена. — А моїй мамі — 92, а вона тримається. І ви тримайтеся. — Вона погладила його по плечу й стала розповідати, що її чоловік теж любить бджіл. Хоче завести, але немає часу.
— А хто ви? — запитався чоловік. Охоронець віп-леді відповів за неї.
— Ханурова? — перекрутив дідусь.
— Є-ха-ну-ро-ва,— закричав охоронець, але дід не почув.
— Ханурова, значить, — повторив він. Охоронець збирався закричати голосніше, але пані Олена зупинила його.
Автобуси зупинилися на вулиці в селі Луб"янка. Навпроти виднілося поле. Якась бабуся підбігла до делегації й стала всіх цілувати в чоло.
— Однесенька я на селі. Он там моя хата, — показала вона кудись у поле. — Нема ні діток у мене, ні сусідів. Повз мій двір ходять і свині, і кози, і вовки дикі. Але я їх не боюся... — сказала вона спокійно. — Буває, піду на край села. Там хата моєї сестри, порожня. За мною два оце таких вовка йде, — бабуся показала рукою трохи вище коліна. — І нічого, не трогають.
— А чому ж не переїжджаєте? — спитав хтось.
— Я хату своїми ручечками збудувала. Здоров"я своє над нею вбила. Хіба ж можна тепер покинути...
Вона ще раз усіх поцілувала.
Які ж ви красиві діточки! Я молодих так давно не бачила, — бабуся розплакалася.— Не треба мені й подарков ваших. Ви мене не забувайте, а як той... надумаєте, то приїжджайте до мене в гості.
2 
1
Коментарі