— Коли сину виповнилося 10 місяців, у мене виявили рак легенів. Чоловік повіз на операцію. А з лікарні виходить якась жінка й плаче. Її так само прооперували й сказали, що жити залишилося два тижні. Я схватила Мішу за барки і кричу: ти мене сюди привіз помирати? Дві медсестри ледве від нього відірвали, — каже черкащанка 83-річна Софія Кузнецова.
Вона 55 років живе у шлюбі з 90-річним Михайлом Штіним.
— Лікарі казали, що пухлина швидко росте, — згадує Софія Федорівна. — Я розпорядилася, хто після моєї смерті доглядатиме за дітьми. Син мав залишитися з Мішею, а дочку забрала б сестра. Але мені пощастило з хірургом, він українець. Після операції залишилася живою. Лежу з трубками, а лікар каже: "Не чіпав вашу легеню, бо то доброякісна пухлина. Вона була на ніжці й блукала. Ми не могли зорієнтуватися, що це не рак".
— Але між плеврою і легенями збирався гній. Мені десять разів пробивали груди і витягували шприцом. Лікар сказав: треба щоранку бігати, інакше легеню через півроку доведеться видалити. Я починала з 200 метрів і дійшла до 6 кілометрів. Разом зі мною 25 років бігав і Міша, — гладить рукою по спині й дивиться в очі чоловікові. — Останні 30 років щоранку й щовечора проходимо по кілька кварталів. Ми багато чого разом пережили.
Михайло Павлович одягнений у жовту теніску й сині спортивні штани. У лівому вусі — слуховий апарат. Софія Федорівна у синьому халаті. На безіменному пальці правої руки має золоту обручку. Чоловік свою не носить.
— Мы всю жизнь на разных фамилиях. Я Софушке сказал: не буду я настаивать на своей фамилии, — згадує день реєстрації шлюбу Михайло Павлович. — Она мне и самому не нравится, так что оставайся на своей. Это российская фамилия, я родом из глухой деревни на Волге, это в Кировской области.
— Познайомилися ми в педінституті міста Кірова, — розповідає Софія Федорівна. — Після літньої сесії нашій групі математиків запропонували достроково здати екзамени. Я взяла папірець і записую бажаючих. Підходить і цей, — кладе руку на коліно чоловікові. — Я подивилася і думаю: а він не такий, як інші. І чогось на екзамені захотілося перевірити, що за людина. Ми сиділи на останніх партах. Я шепочу, що на свій білет нічого не пам'ятаю. Він відкладає свій і починає розв'язувати мій. Я йому: все, досить, я згадала. А сама думаю: о, він уміє людям робити добро.
Подружжя має статус "чорнобильців".
— 1972 року нас запросили в школу міста Прип'ять. Михайла Павловича — директором, а мене вчителем математики, — говорить Софія Федорівна.
— Я побував у Києві. Кажу: ти не уявляєш, як тут цвітуть каштани. Поїхали в Україну. Через різні прізвища у школі довго не знали, що ми подружжя, — каже Михайло Павлович.
— Якось комісія перевірила мою контрольну з математики, — розповідає дружина. — Кажуть директору: прекрасні результати, ви чого цю вчительку не відзначаєте? Він слухав-слухав і зізнався, що я його дружина. І щойно він пішов на пенсію, на мене посипалися відзнаки. Але на нього не в обіді. Ми ніколи не допускали, щоб нам щось дарували так, як тепер купляють вчителям холодильники, телевізори. Це називається здирництвом. У мене був випадок. На 8 Березня відкриваю шухляду, а там — коробка цукерок. Покликала старосту й скасувала урок. Кажу: я йду, а ви все це роздаєте і з'їдаєте. Урок математики зробила сьомим. Пояснила учням, що треба дарувати лише зроблене своїми руками. Після цього мені дарували роботи з дерева або малюнки. Я все складала в шафу і на випускному роздавала.
— У Прип'яті мали трикімнатну квартиру. В Черкаси переїхали після аварії на Чорнобильській АЕС, — продовжує. — Перші тижні спали на газетах і ними ж укривалися. Згодом дозволили дещо забрати з Прип'яті. Ми упакували бібліотеку. Це наше багатство, — Софія Федорівна киває на книжкову шафу, яка розділяє кімнату на спальню й вітальню. — Коли отримали контейнер, зміряли радіацію, все нормально. А одяг, який був на нас, зашкалював. Ми його спалили в лісосмузі й закопали.
2 
1
Коментарі