Адвокат із міста Березного на Рівненщині Віктор Куц, 59 років, працює разом з дружиною Аллою, 59 років, і донькою Іванною, 36 років. Усі вони юристи.
Добротний приватний будинок, переобладнаний під контору — на бічній вулиці в центрі містечка. Переступаю поріг і бачу на внутрішніх дверях плакат із Майдану. Назустріч виходить дружина господаря.
— Про родовід наш приїхали писати? — запитує і дзвонить чоловікові на мобільний.
Пішли на кладовище. Вразило, що там немає хрестів
За хвилину в офіс заходить Віктор Куц. Знімає чорну шкіряну куртку й темно-коричневу шапку. Запрошує в кабінет. Там — комп"ютер, маленький телевізор, багато книжок у шафі. На стіні — колекція старовинної зброї в рамці під склом і кілька поліських пейзажів. Господар сідає у крісло. На його робочому столі купа паперів, довідник "Весь світ у цифрах і фактах", кишенькове видання Кримінального кодексу, відкрите на статті 298: "Нищення, руйнування або псування пам"яток історії або культури".
Пам"ятаєте, з чого почали досліджувати свій родовід? — запитую.
— Це було чверть століття тому. Поїхав до бабці на Харківщину, звідки родом. Побачив фото діда, який помер від голоду в 33-му. Кажу, давайте знайдемо, де він похований. Пішли на кладовище. Вразило, що там немає хрестів — самі горбики десь на кілометр тягнуться. Це все поховання 1933 року, безіменні. Так стоять і зараз.
Як же знайшли могилу?
— Діда ховала дочка. Вона і згадала місце. Я його сфотографував. Почав розпитувати родичів про голодомор. Раніше чув, як батько з матір"ю потайки шепталися про це. Батько пригадував, як у 33-му тікав від мого покійного діда: "Він тягнувся до мене — підійди, підійди? А я не підходив: боявся, що він мене з"їсть". Батькові тоді було п"ятнадцять років. Він поїхав у Харків до старшого брата і врятувався. А дід невдовзі помер.
Я почав шукати: а що після діда лишилося — одяг, листи, документи? Мені пощастило: бабця зберігала у великій кованій скрині, поруч зі своїм весільним одягом, замотані в хустку фотографії діда. Ось він.
Віктор Куц підходить до заскленої рамки з фотографіями на стіні.
— Я побачив на фото, що в діда хрести на грудях, — продовжує. — Почав цікавитися, що це за нагороди. Директор обласного архіву встановив: медалі "300 років династії Романових" і "100 років перемоги над французами", хрест "За хоробрість", нагрудний знак "Відмінний стрілець". Нагород у скрині не було. Але я вирішив знайти схожі. Один добрий чоловік допоміг. Каже: для мене це не має цінності, а для тебе, бачу, має. І пішло: а хто був мій прадід? А інші предки? Я зібрав 36 медалей і п"ять орденів, які належать моєму родові, — гордо каже Віктор Куц. — Онуки дивляться, розпитують. Це ж найкраще виховання!
Бере зі столу металевий гачок і прямує до дверей. Закриває їх зсередини. Над ними щось скручене в рулон. Один рух гачком за кільце — і згори донизу опускається полотнище два на два метри. Це родовідне дерево Куців. Коріння, крона — і скрізь у кружечках, неначе яблука, імена, прізвища й дати народження людей.
У нас у роду всі були селяни і всі воювали
— У нас у роду всі були селяни і всі воювали. Оце я, Віктор Куц, — співрозмовник показує в самісіньку середину дерева. — Тут сім поколінь. Близько п"яти сотень родичів.
Як відшукали стільки людей?
— По записах у церковно-приходських книгах, через архіви. А ще розпитував родичів і записував почуте.
Віктор Куц повертається за стіл і дістає з-під нього три товсті зошити в лінійку.
— Розробив спеціальну анкету — 22 пункти. І про кожного з родичів пишу те, що знаю. Характерні особливості, вади, недоліки, зріст, вага, хвороби. Улюблені заняття, повір"я, небилиці роду, сімейні реліквії — в кого скриня, в кого шабля.
Розгортає один із зошитів.
— Ось мій пращур, донський козак. Заснував близько 1825-го хутір Куцівочка. У "Відомостях Верховної Ради" за 1998 рік написано, що цей хутір, який згодом став селом Куцівка Різуненківської сільради на Харківщині, виключили з облікових даних. До 2000 року це все було тільки в записах, а тоді я зробив полотнище.
У лівому верхньому кутку цього полотнища помічаю герб.
— Дочці тоді було десять років, — пригадує Віктор Куц. — Каже: давай створимо свій родовий герб. Ось і створили. Веселий місяць з бубончиком і ялинкою — це я. Бо Куць (а раніше всі наші родичі писалися "Куць", навіть ще батько) — це веселий чортик, який плутає людей у лісі, на болоті. Жінка в мене Гребініченко, то гриб вибрала.
Я знаю журналістку з Луцька Валю Куць. Може, то ваша родичка? — перебиваю.
— Та ми всі родичі, — торкає мене за плече господар кабінету. — Ось дивіться: у мене було два діди, в кожного з них теж по два діди і далі — в геометричній прогресії. За п"ятсот останніх років тільки прямих родичів у мене було мільйон. Всі люди так чи інак рідня.
І наводить такий приклад:
За п"ятсот останніх років тільки прямих родичів у мене було мільйон
— Колись був голова облспоживспілки Крот. Я з ним працював у Рокитному — і ні я, ні він не знали, що ми родичі. Коли складав дерево, з"ясував, що п"ятеро однокласників були моїми родичами. У Польщі в мене є родичі Кандзінські — Томек, Генек і Анджей. А ще є рідня в Росії, Грузії, Казахстані, Німеччині, в Америці — у Нью-Йорку, Чикаго.
Знову роздивляємося герб роду.
— Я такі п"ятьом друзям поробив, — хвалиться. — Для мене це — відпочинок, настільки воно мене збадьорює! Сиджу вечорами, уточнюю, передзвонюю?
Віктор Куц знімає з полиці ще одну книгу — перевидання "Малороссийский гербовник" 1914 року.
— Ось у вас прізвище Голубєв, і герб має бути з голубами, — каже й простягає мені книжку:
— Беріть, користуйтеся. Потім віддасте. І шукайте свій герб!
1946, 25 лютого — народився в селищі Коломак на Харківщині, в сім"ї військовослужбовця
1965–1968 — відслужив у складі радянських військ у Німеччині
1969 — одружився з Аллою Гребініченко, народилася донька Іванна
1977 — закінчив юридичний факультет Львівського університету
1978–1982 — секретар Рокитнівського райвиконкому
1984–1995 — начальник юридичного відділу Березнівського районного споживчого товариства
з 1995 року — адвокат
Має онуків Ігоря та Романа.
Улюблене число — 13. Колекціонує старовинні речі. Мріє поїхати з дружиною в Париж і відвідати Лувр.
3 
1
Коментарі