Оксана Фесенко, 78 років, із села Строкова на Київщині — шептуха. Відшіптує всілякі пристріти, зурочення й переляки.
Металеві ворота до обійстя пофарбовані в зелений колір. У дворі велика купа гною. Під цегляною хатою стоїть велосипед, поряд — чорний кіт. Якась жінка сапає на городі.
— Заходьте, — кричить вона здаля. — Мати в хаті.
У баби Оксани прохолодно і темно. Вікна щільно завішані фіранками. Баба лежить на ліжку головою до дверей. Біля ліжка схилені на бильця костурі.
— Була надворі, — жінка підводиться, щоб сісти. — Так зробилося жарко, руки помліли.
Вона ставить босі ноги на підлогу.
— Ноги в мене нікуди не годні. І в дочки Катерини теж ноги болять. Зараз вона живе зі мною... Мати моя, Федора, шептали, — починає розповідь господиня. — А одну неділю не пішли до церкви. Я попросила переписати за ними слова. Як постаріли вони, стали слова забуваться, а я підказувала. Сама почала шептать, коли стала бабою — раніше не можна.
Колись, розповідає, привезли до неї дівчинку з Києва, яка злякалася кози й почала заїкатися.
— Не допомагало їй нічого: ні дохтурі, ні молебні. Пошептала їй разів зо два, а потім футболку вона мені залишила. Третій раз до футболки шептала. Приїхала вона до мене, — пані Оксана посміхається, — з півлітровою баночкою меду. Розцілувала і каже: "Я, бабо, перестала заїкаться".
До хати входить донька баби Оксани Катерина, 57 років. Сідає на високий дерев"яний стілець.
— Просила матір передати своє вміння мені. Не хоче, — каже.
— Аби ти схотіла, — відгукується баба Оксана невдоволено.
Вставай, баба Оксана в колодязь упала
— Треба, щоб у сім"ї один шептав, — погоджується Катерина. — Це аби я від вас у стороні жила... Піду курей випущу.
Баба Оксана вмощується зручніше.
— Прийшла до мене жінка з села. Каже, погано. У неї на газовій плиті лежала зажигалка. Вона не бачила і підпалила комфорку. Воно як бахне! Перелякалася вдребезг. А тепер як рукою зняло. Або — помер у мене сват. Пішла я на похорон. Сваха й каже: "Дівчата мої бояться, пошепчи".
Як дізнаєтеся, що з людиною, яка приходить за допомогою? — питаю.
— Як почну під час молитви позіхать раз за разом — є ляк. Якщо й разу не позіхну — пристріт, — баба Оксана схрещує пальці. — А ще в животі вибираю від порухи. Це коли людина щось важке підніме й підвередиться.
Буває, що шептання не допомагає?
— Як людина по крові мені не підійде, не допоможе.
Берете гроші за послугу?
— Я не требую. Принесе хто два рублі — добре, більше — теж. Десятку рідко дають. Хто з чужого села — хлібинку несе.
Розповідає, що дев"ять років тому впала вночі з ґанку.
— Була глупа ніч. Я кричу, а онуки в хаті не чують. Сусідський собака Сніжок гавкає, аж заливається. Сусідка Катерина вийшла, чує: я горланю. Каже чоловікові: "Вставай, баба Оксана в колодязь упала".
Тоді вона зламала стегно. Глядіти її приїхала донька із Запоріжжя.
— Що я без неї? — бідкається баба Оксана. — Усе робить. Але як піде в магазин, так пристріт і принесе — косо хтось подивиться.
Ви ворожите?
— Покойні мати ворожили. А батюшка сказав, що це гріх. То вони карти — в піч. І відтоді в нас картьожні нема.
Два роки тому вона знову впала і зламала другу ногу. Ще пошкодила руку.
— Не можу ні розчесатися сама, ні запнуться. Привели одну жінку із села, вона вправляє кістки. Каже: "Не по моїй отраслі". Так і осталось.
Щоб провести мене надвір, баба Оксана бере костурі.
— Не ходжу, на костилях стрибаю, — каже. — Але ми курей держимо, маємо чотирнадцять каченят. І корова є, але будемо її здавать. Молока нема, кожен день гуляє та ще й вим"я всихає.
1928 — народилася у селі Строкова Переяслав-Хмельницького району на Київщині
1946 — вийшла заміж за Петра
1949 — народилася дочка Катерина
1957 — народився син Іван
1973 — син помер
1977 — помер чоловік
1970 — народився перший онук; почала шептати
1983 — пішла на колгоспну пенсію, доти була ланковою
2 
1
Коментарі