90-річна Наталія Білик із селища Ярмолинці за 25 км од Хмельницького працює волонтером у районному соціальному центрі з обслуговування пенсіонерів.

— Наталя Петрівна дуже шустра жінка, — розповідає Наталя Беренда, 45 років, із територіального соціального центру при Ярмолинецькій райдержадміністрації. — Якось її побачила на площі, хотіла наздогнати. Та де там. Вона так іде, що мені треба бігти. Літом їздили на водоспад. То ми в обхід, а вона догори й напряму. А їздили в духовний центр Зарваницю. Йшли 15 кілометрів. Така жара, я ледь ноги волочу, а їй хоч би що.

Минулого літа працівники соціального центру перед поїздкою до  Києва проходили медкомісію. Медичну картку Наталії Білик не вдалося відшукати навіть в архівах лікарні.

— Та де вони її знайдуть, востаннє я була в больніці 1951 року, — говорить Наталія Білик. — Я тоді диспетчером працювала. Сиділа коло дверей. То мене просквозило. А до цього у больніці була тричі за життя, коли дітей родила.

Наталія Петрівна була десятою дитиною в сім'ї. Після закінчення семи класів сільської школи 1936-го вступила до сільськогосподарського технікуму. З чоловіком Йосипом Сіриком познайомилася 1940 року.

— 1941-го нас евакуювали, — розказує Наталія Білик. — Я зупинилася за 20 кілометрів від Полтави. Всі були увєрєні, що через таку річку, як Дніпро, німець не перейде. А ми з Йосипом іще не поженилися і в евакуацію роз'їхалися хто куди. Пригадую, як іду якимось ліском, бачу, далеченько під деревом стоїть чоловік. А мені зразу в голову думка: "То мій Йосип". Хоч кругом війна, мільйони біженців, наважилася підійти. Дивлюся — таки він. Я так і впала без пам'яті. Відкриваю очі, а мене на руках тримає Йосип. Війна закинула нас аж у Сталінград.

Одружилися 1941-го. Наталя залишилася на дівочому прізвищі. Після війни подружжя повернулося до Ярмолинців. Там обоє працювали до пенсії.

— На роботі в мене не було часу займатися собою. Коли 1976-го вийшла на пенсію, стало трохи вільного часу. Зараз маю городу вісім соток. Увесь скопаний лопатою. Вирощую буряк, пастернак, маліну, клубніку і петрушку.

— Та вона не лише собі, ще й доньці города копає, — додає Наталя Беренда. — А яким добрим вином угощає. Чаями відпоює. До центру соцзахисту приходить кілька разів на тиждень. Ходить до таких, хто вже сам не може себе обійти. Кому в хаті прибрати, кому ліків чи продуктів купити. Банки може поставити. А головне — поговорить із людиною. Ті пенсіонери не тільки хворі, а й самотні.

За працю грошей не отримує. Щодня проходить по 5 км.

— Устаю о 6.30, — ділиться Наталія Петрівна. — Мовлю: "Отче наш", "Сон Богородиці" й молітву про дітей. Застеляю кровать. Роблю зарядку. Розрухаюся, поприсідаю, віджимаюся від пола. Зарядка хвилин 20, а потім у мисці обливаюся холодною водою. 2 березня були змагання по лижному спорту серед ветеранів. Із 32 учасників я взяла друге місце у кросі на 200 і 400 метрів. Ще торік на руках робила стойку і на шпагат сідала.

Зістрибує зі стільця. Без будь-яких зусиль нахиляється і пальцями рук дістає до підлоги. Правою ногою махає у лівий бік. Після кількох махів робить вправу на іншу ногу. Лягає на підлогу і легко віджимається чотири рази. Підводиться із ледь помітною задишкою.

Щодня п'є чай "Геть старість".

— Заливаю кип'ятком листя берези, м'яту, материнку і молоду конюшину, квітки гречки, календули, цвіт липи, каштана та шиповніка. Усе змішую в рівних порція у чайничку. У гостях можу собі дозволити випити 50 грам горілки. Воно для апетиту харашо і мікроби вбиває. Стараюся не переїдати. Довго все пережовую.

Із ліків вживає тільки таблетки цитрамону.

— У мене завжди запас із шести таблеток лежить. Цього вистачає на два місяці. Приймаю, коли перевтомлюся і болить голова.

У Наталії Білик дві доньки, четверо внуків і правнук. Син помер.

×