— Так довго прожила, бо все життя працювала на свіжому повітрі й обмежувала себе в їжі. Навіть зараз важу, як модель — усього 60 кілограм, — каже киянка Антоніна Тищенко.
21 лютого їй виповнилося 111 років.
Антоніна Павлівна живе в центрі Києва, біля Бессарабської площі. Двері до квартири оббиті коричневим дерматином, в кількох місцях він подертий. Стіни в коридорі жовті від старості. Збоку лежать стоси журналів "Наука и жизнь", "Новый мир". Кімната Антоніни Павлівни праворуч від входу. Стіни завішані чорно-білими фотографіями.
— Народилася в селі Уздиця Глухівського району на Сумщині, — Антоніна Павлівна кладе руки на коліна.
Вбрана в білу блузку, синю жилетку й таку ж спідницю. У коротких валянках на босу ногу. Їх подарувала на день народження донька. Сиве волосся на потилиці зібране в ґульку. Обличчя в зморшках, щоки й підборіддя запали. Зубів не має. Коли говорить — шепелявить, ковтає закінчення.
— Батько помер, коли мені було 10 років. Мамі допомагала виховувати шістьох молодших дітей. Їли те, що давала природа — збирали в лісі гриби і ягоди, воду брали з озера. Зараз теж ніякої хімії не їм. Люблю борщ, сало й вареники. От тільки воду з-під крана п'ю. Того літа попросила сусідку привезти із села криничної. Не могла нею напитися.
Привітати іменинницю приїхала депутатка Київради 35-річна Алла Шлапак. Вручає букет білих хризантем, торт, вовняну ковдру й 1000 грн. Іменинниця вголос читає привітання в рамці за склом. Окулярами не користується.
— До 100 років мама читала в окулярах, а потім віддала мені, — розповідає її донька 82-річна Ірина Миколаївна. — Тепер читає без них. Подобаються їй жіночі романи. У бібліотеці їх беру. А ще любить дивитися бокс. Не пропускає жодного поєдинку братів Кличків. Називає їх "Крючками". На вулицю зовсім не виходить. У будинку немає ліфта, а виносити її на руках в мене немає сили.
Анатоніна Павлівна показує альбом із фотографіями. Жодної світлини її чоловіка не збереглося.
— Ми з чоловіком познайомилися в університеті. Я навчалася на геологічному, а він — на хімічному факультеті. До університету вступала самотужки. Після закінчення школи зібрала речі у вузлик, взяла 10 карбованців і поїхала в Київ. Здала екзамени. Коли з кабінету вибігла, ледь не збила одного хлопця. Ним виявився мій Микола. Одружилися на третьому курсі, а через рік уже мали доньку. Перед війною його почали судити за антирадянську пропаганду. Заслали в Сибір на 10 років. За рік отримали повідомлення про припинення слідства через відсутність доказів. А через день прийшла звістка про його смерть. Досі не знаємо, де його поховали.
Ірина Миколаївна ставить на торт свічку. Іменинниця задмухує її.
— Усе життя мама працювала геологом. У першу експедицію вирушила за три місяці після мого народження. Там була нянька, то взяла мене з собою.
— Годувала тебе вранці груддю й бігла в експедицію. Поверталася пізно. Знову годувала й клала спати. А сама починала прати пельонки. На сон лишалося кілька годин, — розповідає доньці. — Голодомор і війну пережили завдяки сестрі Марії. Вона стала актрисою й жила в Москві. Постійно присилала нам посилки із сухарями. Аби на пошті їжу не крали, сестра ховала сухарі у взутті. Сусіди жартували: "Люди з голоду мруть, а вона туфлі нові висилає".
2 
1
Коментарі