"Маю маленьку пенсію. Внучка пішла, щоби підвищили, а вони кажуть: "Вона на москалів робила", — розповідає львів"янка 100-річна Ксенія Болтач. У запраному халаті, спираючись на палицю, підходить до столу. Вмощується на стільці. — У мами з татом нас було 12 дітей. Двох братів — Владзя та Юзика — Австрія забрала на фронт. Владзьо в Італії загинув. Мені тоді було 6 років".
"Я лежала на ліжку в мами в ногах. Уночі привиділося, як до хати зайшов Владзьо. Я підняла голову, питаю: "Ти нам приніс яблука?" Він каже: "Приніс". Я кричу: "Мамо, мамо, Владзьо прийшов". Він сказав, щоби мами не будила. І щез. Мама зірвалася, я говорю, що Владзьо приходив, а потім за креденс сховавсі. Вона заплакала: "Пропала дитина". Пізніше ксьондз повістку приніс: убили брата Владзя. То його душа до хати приходила".
По інший бік столу сідає онука 50-річна Галина. Прийшла раніше з роботи, аби зварити вечерю.
— Царські москалі були добрі, — згадує Ксенія Болтач. — Прийшли в село, а брат лежит хворий. Серед них був лікар. Запитав, що ми їмо. Мама показала на накреяний та посолений буряк у воді — то був такий борщ. Він приніс два відра: в одному — борщ із м"ясом, у другому — гречка. За три дні брат став здоровий. Як українські повстанці прийшли, то мама втікала з дітьми до ліску, зі собою взяли коня. Нашу хату розібрали на дошки, мости собі через річку поробили. Всьо позабирали: м"ясорубку, срібні ложки, навіть татові черевики.
Піднімається, аби пошукати свої малюнки. Тоді згадує, що їх спалила.
— Мама бідна була, не могла нас учити. Я тільки два кляси скінчила. Як мала 8 років, ішла зі школи і присіла в городі директора. Він думав, шо рву порічки, аґрус. Підійшов — побачив, шо в зошиті малюю. Я дуже ладно зрисувала церкву. Директор той малюнок під скло в рамку вставив. Підписав, що намалювала сирота, бо тата вже не було. Директор у мами просив, шоб мене до школи посилала. А мама каже: "Не пошлю, бо нема в шо вбрати та взути". Як була вже великою дівчиною, знов до школи прийшла. Люди сміялися, казали, шо прийшла, як мама, межи діти дрібненькі. То й перестала ходити.
У 19 років Ксенія Йосипівна вийшла заміж. Із села Гаї Пустомитівського району перебралася до Львова. Влаштувалася двірничкою.
З сестров пішли замуж в один день
— Із чоловіком ми сі пізнали в Яновськім лісі. Там жили по сусідству моя сестра з його сестров. Я ше з однов сестров Ольгов пішли в гості. Так сі познакомили: я — з чоловіком, Ольга — з його братом. Пішли замуж в один день, у вельонах за одним столом сиділи. В Янові багато панів тримали фільварки. Один до мене каже: "Маю брата у Львові. Він вас возьме на квартиру, але треба бути дворніком". Його дворнік був дуже пияк. Спочатку прибирала один дім, потім три. Цю хату мені пан дав. За совєтів, як но телевізор став, мене показували як ліпшу працівницю.
Згадує покійного сина Степана.
— Мала одного, і того поховала. Хоч би невістка жила, і та вмерла, — схлипує. — Син 15 років тому помер від інфаркту, біля трамвалю впав. Я тоді лежала в лікарні.
— Нашій бабці поставили діагноз "рак", — говорить онука. — Пухлина була така велика, що лікарі не знали, в якому органі. Операцію не робили. Тепер говорять, що в старшому віці пухлина не росте. Тому бабця, слава Богу, досі живе.
— Мене шось боліло вдолі живота, — додає Ксенія Йосипівна. — Я вже не хтіла тої операції, але син настояв. У п"ятницю ше в мене був — у туалет зводив, їсти приніс. Тоді, як ніколи, мене обцілував: і в голову, і в рот. У суботу я душов біду чула, такий плач вчепив. Хворі кажуть: "Вона плаче, бо до неї ніхто не прийшов, їй обідку не дали. Певно, голодна". Принесли мені кефіру, булки. У неділю приїхав чоловік онучки. Посадив у машину. Вже біля дому каже: "Тата нема, він на катафалку".
Прошу відкрити секрет, як вона дожила до 100 років.
— Не крадіть, не брешіть, тілько правду кажіть. Якщо хтось капость робить, треба перетерпіти — бо то всьо від Бога. Довге життє, певно, від мами передалося. Вона вмерла в 91.
5 
1
Коментарі
1