Зв'язкова Організації українських націоналістів Стефанія Боднар відбула 10 років у радянських таборах
У нашому селі було багато жидівських родин, переважно заможних. Як почали їх забирати (нацистська влада почала звозити євреїв у 1941 році у гетто. – Країна), то наші люди все майно порозтягували. Трохи пороздавали багатодітним сім'ям. І один від одного крився, бо стидно було.
Німці, як мали відступати, то по селу шукали жінок. Усі дівчата й молодиці по бомбосховищах сиділи. То такі прикриті кукурудзою ями на полі. Чоловіки їсти й пити носили. Вночі трохи вилазили, щоб подихати. Старі жінки обмазувалися сажею, одягалися в лахміття і казали німцям: "Кранк!" (хвора. – Країна). Тривало то більше тижня. А жінки, яких знасилували, потім і партизанів боялися.
На квартирі в селі Сороки жила з Танею з Полтави. Вона також вчителювала. Бачила, що до мене приходять партизани і проговорилася одній вчительці. Ту партизани побили. А ввечері прийшли до нас. Господар зомлів, а Таня задубіла. Думала, її бити прийшли. Я не знала, кого маю "рятувати". А вони так культурно до неї, пояснили – хто такі, за що борються і все на ви: "Знаємо, що вас страшать нами, але ми даремно нікого не вбиваємо". А вона ні слова не вимовила. Якось на вихідні я поїхала до батьків. Вертаюся, а вона хвалиться: "А я гості мала, хлопці були". Почала їм помагати. Разом листівки друкували.
Увечері приходять до нас на квартиру мельниківці (наприкінці 1930-х Організація українських націоналістів розкололася на два крила. Група на чолі зі Степаном Бандерою називали себе бандерівцями. Друге крило очолював Андрій Мельник. Їх називали мельниківцями. – Країна) і питають, чи ми не комсомолки. Через деякий час приходять бандерівці: питають те саме. А ще пригрозили: "Як ще раз побачимо у вас мельниківців, то щоб на нас не ображалися!" От і будь мудра: ті стукають зі зброєю, а потім – інші. Як не одні застрелять, то другі. З дівчатами деякий час попід ліжками ховалися, щоб партизани не бачили, що ми дома.
На присілку села Мурованого вбили сім'ю Володимира Барабаша. Він був в ОУН, але, певне, щось не так зробив. Застрелили його, жінку і двох дітей. Табличок не лишали, бо й так всі знали – хто і за що.
НКВД ПРИЙШОВ вдосвіта сестру арештовувати. А в хаті повно листівок. Стукають, заходять. Забирають її і ще сім дівчат із села. Тато бере ті листівки в баламути (ємність для сіна чи напування коня. – Країна) і несе сусідові Зємбі. Він переселений із Польщі. Його би москалі не рухали. Сестру через тиждень відпустили.
На виборах (до Верховної Ради СРСР 1946 року. – Країна) люди дуже боялися. Партизани агітували, щоб не йшли. Роздавали листівки: "Українці! Верховна Рада СРСР – слухняне знаряддя в руках імперіаліста Сталіна! Смерть Сталіну!" У день виборів – дільниці порожні. Я пішла голосувати, бо вчителька. Обід уже, а люди по домах сидять. Завезли солдатів, хати обступили. Носили урни по домах.
У школі сказали, що за мене питався районний начальник МДБ. Я пішла на лікарняний. Через місяць директор – він теж був в організації – каже: все тихо. Тільки вийшла на роботу – з'являється той начальник: "Після уроків підете зі мною. Поговоримо". З Мурованого до Львова з ним ішли. Про арешт – ні слова не казав. Про дітей говорили, про школу.
Посадили в кімнату, де і дівчата, і жінки, і чоловіки різного віку. Була там близько трьох тижнів. Мати носила передачі. На допити викликали часто. Було їх по троє. Один бив нагайками, а інші дивилися. Часом кричали, що можуть зробити зі мною, що хочуть. Дівчата радили: "На допитах кричи дивними голосами, то менше битимуть".
Принесли дівчину років 17. Її старша сестра була станичною (очолювала станицю – найменшу адміністративно-територіальну ланку у структурі ОУН. – Країна). Так за неї випитували, так били, що сантиметра шкіри не лишили на сідницях. Лежала місяць у камері. Медсестра робила перев'язки. Через деякий час повели її на очну ставку до сестри. Та їй сказала: "Зосю, говори, я все одно вже не вийду". Їй дали п'ять років як малолітці, а сестрі – 15 років каторги.
Привезли в тюрму на Лонцького. Кинули в камеру, де ні ліжка, ні стола. Їсти й пити не давали. Цілу ніч не могла спати – від щурів і мишей відбивалася, щоб не загризли. Зранку перевели в іншу камеру. І привели туди ще вісьмох.
Ми всі боялися дуже, бо розказували як б'ють, ґвалтують. Одного разу бачу якусь дівчину ведуть у камеру, а на голові – моя хустина. Питаю дівчат: "Хто одягнув?" Кажуть: "Твоя хустка – у тебе на голові". Я зрозуміла, що то сестра. Мама пошила нам однакові.
На Великдень уночі в сусідній камері жінка мала пологи. Дівчата були за акушерок. Нам кричали: "Малий бандерівець народився!"
Привели на суд, я відпираюся. Не мають підстав засудити. Дівчина, яка на мене свідчила, відмовилася від своїх слів. Сказала, що мусила обмовити, бо дуже її мучили. Мене знову в камеру відвели. Але ту Ганю збили добре, і вона підтвердила-таки свої слова. Вирок оголосили просто в коридорі – 10 років таборів і п'ять поразки у правах (не можна голосувати, обіймати посади у органах влади. – Країна).
Золочівська тюрма була справжня. У Львові через стіни могли перестукуватися, а там – стіни метрові, ніхто нікого не чує. Вже не били. Ми з дівчатами пісні складали про нашу долю і співали.
Перший рік у Сибіру було дуже тяжко. Ходили на лісоповал. Молотили горох. Постійно голодні були. Брали панчохи на поле, набирали там гороху, обмотували кругом шиї і шапкою прикривали, аби конвоїри не знайшли. У бараку горох кип'ятком обдавали, та й їсти починали.
Наш агроном, рускій, відбував 11-й рік. Крутив роман із бригадиркою Ірою. Але щось вони посварилися. Після наради попросив мене залишитися. Усі пішли, він закриває двері на замок, бере мене на руки і несе на диван. Я кричу, дряпаю йому лице, кидаю в нього усім, що бачу. Він упав непритомний. А я вийти не можу – не знаю, як відкрити. Якось він очуняв. Піднімається: "Прости, больше этого не будет никогда". Я вибігла, наробила шуму.
Перед Великоднем із дівчатами задумали робити бражку. Зібрали докупи цукор. Конвоїрів попросили дістати дріжджі. Заколотили в бочці. Бродило тижнів зо три. Щоб не пахнуло, позакидували одягом. На свято зібралися смакувати. Таке було добре, всі понапивалися – одна сміється, друга плаче, третя співає. Прийшла наглядачка: "Хохлушки, что ж вы делаете?!" Ми і її пригостили. Випила з півлітри – вп'яніла, задрімала.
"Вы кукушки, вы кукушки, надоели нам хохлушки" – кричали нам під бараками битовички (засуджені за кримінальні злочини жінки. – Країна). Вони нас не любили. Бо ми добре працювали, нам виписували цукор, картоплю. А ті все впроголодь. Одна з них мала пожиттєвий термін. Крала у нас і своїм роздавала. Була в них авторитетом. Тікала з того табору, але далеко не зайдеш – тайга, сніги. Її приводили назад і били.
На другому році зробили з дівчатами культбригаду. Співали, танцювали, ставили вистави: "Безталанна", "Пошилися в дурні". Було легше, бо часом на роботу не йдемо – репетируємо. За перевиконання плану чоловікам прислали нашу бригаду. Приїхали, а вони голодні, роками спідниці не бачили. Їм сказали ближче ніж на 10 метрів не підходити. Після вистави конвой повів нас у барак, повкладалися. Тут забігають двоє в'язнів. До одної лягають. Вона накривається коцом із головою. До другої – тікає в кут. Дівчата пищать, ніхто не дається. Конвой давай їх ловити. Ми сказали везти нас до свого табору.
У Караганді водили на роботу 7 кілометрів від табору. Жінки бурильними молотками траншеї вибивали. Зводили двоповерхові будинки. Три конструктори і майстри були не засуджені – вчили нас.
Після звільнення приїхала до своїх батьків у Кемеровську область. Влаштувалася на цегляний завод. Там познайомилася з майбутнім чоловіком Іваном. До арешту він працював на залізниці. Мої батьки не хотіли Івана, а його – не бажали мене за невістку. Ледве звели їх докупи на заручини. Мій тато взагалі тікав. Але весілля якось справили, свиню зарізали. Напросили сто людей. А в тій церкві не було присяги шлюбної, лиш батюшка сказав скріпити все поцілунком.
Повернулися з чоловіком і дітьми у його село. Трохи пожили в його батьків – згоди не було. Збудували свою хату. Обоє працювали в колгоспі. Він любив співати, як і я. Раз набив мене, бо пирогів наробила не з муки, а з манки. Мука розійшлася, бо кілька разів давала бідній сусідці. Одного дня Іван не повернувся з роботи. Знайшли його попід річкою. За деякий час одного сина збила машина, а другий помер від інфаркту.
3 
1
Коментарі