Автобус суне по вибитій вузькій дорозі. Ледь розминається з КамАЗами й вантажівками. З наближенням до Крижополя на Вінниччині їх більшає. Возять продукцію та сировину від цукрового заводу, що працює поряд із райцентром. Його 2000 року купила родина Петра Порошенка. Сьогодні це друге у країні підприємство за обсягами виробництва цукру
Транспорт прибуває на автостанцію в Крижополі завбільшки із вуличний кіоск. Вулиці почищені від наметеного вночі снігу.
Вівторок тут – "день города". Раз на тиждень центральні вулиці перетворюються на великий базар.
– Сьогодні у Крижополі – празнік. Із Вінниці, Хмельницького, Молдови приїжджають продавати, – каже високий чоловік років 60. Везе на велосипеді повну торбу. Поруч із ним – жінка його віку. – Люди з усього району тут скуповуються. Та ціни крепкі. Як у Києві. Хто хоче дешевше придбати, їде у Хмельницький, Одесу, на "7-й кілометр".
– Зараз люди живуть харашо, – додає жінка. – Це не як колись – яйцями розщитувалися. Свині, корови тримають. Горіхи б'ють. Наш район славиться грецьким горіхом. Білий, серединку, здають по 130–140 гривень кілограм, трохи жовтіший – 120. Уже й городи стали ними засаджувати. У мене поперед хати ростуть два горіхи. То я на тисячу рублів цього року здала.
– Це ти мало. Я в прошлом году 8 тисяч заробив.
– Не було врожаю. З сіл везуть липу, шиповнік. Ото там попід путями буси стоять, приймають.
Уздовж вулиць розкладені столи й напнуті намети. Люди дивляться зимові куртки і теплі рейтузи. Багато приїжджають торгувати ромів і молдован. До кордону з Молдовою тут 50 км.
– Я по 35 гривень купила, по 50 продала. Хіба багато на тому зароблю? – каже пенсіонерці продавщиця у блискучому плетеному береті й віддає пакет із двома рибинами. Перед нею крутяться з семеро бездомних псів. – Біда з тими собаками. Розвелося їх. Усе чути, що когось покусали. Раніше не було такого.
– Бо відстрілювали.
– То хай і зараз відстрілюють. Хай голова порядок наводить!
– А може, йому шкода тих псів! Он – стерилізовані, з кліпсами на вухах. Ви не слухайте. У нас добрий селищний голова. Єдиний щось робить. Лавочки поставили, тротуари поклали. Лиш би було здоров'я. І дорога до Крижополя. Вже від Вінниці бачила роблять. Гройсман сказав: усе буде до пуття.
У Крижополі майже 8 тис. населення лишаються негазифікованими. Люди гріються вугіллям і дровами, ставлять електричне опалення.
– Ми тут ніколи не були з газом. Тому не звикати до незручностей. З іншого боку, через підвищення цін на газ люди трохи в шоці. І це не сприяє газифікації, – розповідає голова селищної ради 60-річний Олександр Третьяков. Сидить за столом у кабінеті без секретаря та приймальні. По столу літерою "П" акуратними стосами розкладені документи.
Дровами топить 69-річна Галина Арсенівна. Її хата – майже на околиці. У холодній дерев'яній веранді стоять кілька мішків із паливом.
– По району є лише три села з газом, – говорить у теплій вітальні Галина Арсенівна. На дивані сидить сусідка Галина Деомидівна, 80 років. – У свою рідну Теклівку провів Володимир Яворівський (колишній голова Спілки письменників і нардеп. – Країна). Коли Порошенко купив цукровий завод, проводили трубу до нього. Обіцяли підключити навколишні села. Але виявилося: труба вузька, не вийде.
Галина Арсенівна працювала бухгалтером у районному відділі освіти. Живе сама. Дочка – у Хмельницькому, син – в Одесі.
– За зиму витрачаю 8–9 тисяч гривень на дрова – п'ять пенсій, – продовжує Галина Арсенівна. – Наймаю людей порізати, порубати. Чи важко самій топити? Хе-хе. А як ви думаєте? Бачили в коридорі? Це сьогодні наносила. Завіяло снігом. Не знаю, чи завтра зможу вийти. А я поломана, два роки лікувалася в Хмельницькому, бо з горіха впала. Нога не згинається – пластина вставлена. Слава Богу, сусідку можу попросити принести з базару сиру. До найближчого магазину ще сама дійду.
– Думаєте, мені легко п'ять відер дров щодня перенести з дровітні в хату і розпалити дві грубки? – додає Галина Деомидівна. – І так із хати в хату. Старі люди самі з дровами таскаються. По цій вулиці через хату хто молодший – за кордоном.
У невеликому залі очікувань автостанції є дві лавки. Уранці наступного дня шість жінок чекають тут на автобуси. На стіні висить барвиста реклама щоденних рейсів до Москви.
– Китайці вже і яйця придумали не курячі. А самі роблять. Мільярди ж треба чимось годувати, – каже одна з торбою мережі польських супермаркетів.
– Бачила в інтернеті, як у китайському ресторані бере бутилку, колоте-колоте. Вилив – макарон получився. Захотів м'яса? Колоте-колоте. Раз – м'ясо получилося. Умниє голови в них. Наперли сюди свого горіха, дешевшого. Смаку того не має, жирності. Збили нам ціну.
– У мене сусідка в Польщі. Питаю: "Надька, що ти їсиш?" – "Булочку, кохве", – відповідає. – "А суп?" – "А хто його тут варить? Кормлять нас тільки в обід. Роблять сирний суп. Взяла його ложкою. Воно як потягнулося, так і відставила". Або привезуть на фабрику якусь баланду.
– А нам у Лодзі капусняк робили, борщ. Правда, не такий, як у нас. Не годні наші страви приготувати. Головне, що не отруїшся.
– Нєєє, – підтакують усі хором, – не отруїшся.
Удалині височіють труби заводу з густими клубами диму. Це одне з наймолодших цукрових підприємств України – 1986 року, має сучасне обладнання. Ближче до нього обабіч дороги вишикувалися десятки КамАЗів і вантажівок.
– Осінню, лиш почали бураки возити, люди перекривали в центрі дорогу. Вимагали, щоб її зробили, бо там навіть ямкового ремонту ніколи не було. Стояли дві неділі сутками. І я ходила. Пускали лиш легкові машини. Приїхало начальство з Крижополя. Сказали, що мають тільки 3 мільйони. Це півкілометра дороги. Зробили. Решту, 2 кілометри, обіцяли прокласти весною, – розповідає продавщиця Ольга, років 50 на вигляд. Її невелика крамниця стоїть біля заводу. Жінка обслуговує високого міцного чоловіка в робочому одязі.
– Дорогу розбивають машини із заводу, – продовжує. – Як дим іде сюди, то задихаюся. На подвір'ї чорно від сажі. Як тільки прорив труби на заводі, починають відходи текти до двора. Одразу набираю голову сільської ради, щоб дзвонив туди – і припиняли зливати. Бо і вонь, і з ногами заноситься на подвір'я. Поміняйте труби, хай воно тече у стічні ями. Вклала в мур і браму тисячі. А тепер вони всі в болоті. Плитка на подвір'ї у цьому смороді. Екологи приїжджають, кажуть: "Усе нормально".
– А скорочення яке велике. Кожен рік усе більше, – додає покупець, складає в пакет цибулю та печиво. – Колись чотири чоловіки на місце було, зараз – один. Отримують 8 тисяч гривень. Це найменша – там, де бураки підкидають, хоч і сама тяжча робота. Зате начальників – п'ять на одного рабочого. І ті круглий рік работають. А простий робітник три місяці.
– Тому половина села виїхала на заробітки, – додає продавщиця. – У мене три хати сусідів – усі в Польщі.
Депутат обласної ради 59-річний Юрій Семенюк зустрічає біля житлового масиву з городківськими багатоповерхівками.
– Порошенко – перший інвестор, який зайшов до нас у район орендувати землі. Обіцянки були райдужні – дороги, соціальна сфера, – розповідає Юрій Васильович. – Натомість маємо дороги, якими тече суміш із цукрового заводу, з жомової ями. Це все потрапляє в річку Марківку, з неї – у Дністер. Запах у половині села стоїть жахливий. Улітку розводиться мушня. Коли завод працює на вугіллі, з котельні йде чорний дим. Коли сушать жом, іде пар. Часом – чорний, із хімією, якою буряк обробляють. Інколи йде на масив, де живу. Що вивішуємо сушити, стає чорним.
У людей по вулицях лопають будівлі, бо поряд проходять важкі машини – йдуть вібрації. Розбивають дороги й автомобілі, які з кар'єрів возять вапняк, молоковози, що їдуть на Крижопільський сирзавод. При цьому по регіону тут найдешевше закуповують у людей молоко – 3,5–3,8 гривні за літр. А в Шаргороді, Жмеринці, Калинівці – 7,5.
Автівкою їдемо дивитися село. Тут майже 5 тис. жителів. Юрій Васильович показує занедбаний і розграбований п'ятиповерховий гуртожиток. Пожежна частина ось-ось завалиться. Два поверхи великої лікарні світять вибитими вікнами.
– Біля лікарні вирізали великі дерева для дитячих садків, бо дров немає за що купити, – пояснює Семенюк.
Край дороги на Крижопіль – стихійне звалище. Крім відходів заводу, сюди люди звозять сміття. Стоїть сморід. По верхівках жому скачуть ворони.
– Під іншим стихійним звалищем на землях Андріяшівської сільської ради – підземна річка, – додає Юрій Семенюк. – Із неї села беруть воду. Рано чи пізно заразять її. Туди возять відходи цукрового заводу і все той же кислий жом.
За кількасот метрів чути їдкий дим, за кущами видніються чорні труби. Тут у грубах випалюють деревне вугілля.
– Нелегальний бізнес, – каже Семенюк. – Випалюють, продають за кордон. Кришують їх десь у Києві. Там усі робітники чорні ходять від кіптяви. А які викиди в атмосферу! Виділяються деревний оцет і деревний дьоготь, йдуть у землю.
Минаємо довгі кагати буряка на полях праворуч. Рік видався врожайний, каже Юрій Васильович. Ліворуч тягнеться залізнична колія до цукрового заводу. На ній стоять ешелони вантажних вагонів. Від підприємства від'їжджають наповнені фури.
4 
35413
Коментарі