Львів у VI столітті був заселений слов'янами
Археологією почав цікавитися ще до школи. Мене малого дуже вабив великий яр на узліссі біля бабиного села на Черкащині. Знайшов там уламки посуду і бронзовий наконечник стріли. То були артефакти скіфського часу.
Найбільше подобалась історична література. Дуже захопився романом "Нащадки скіфів" українського письменника-фантаста Володимира Владка. Думаю, він був на розкопках, бо дуже детально описав роботу археологів. У старших класах уже знав, чим буду займатися.
Після школи з товаришами вирушив у свою першу експедицію. Я тоді вступав до Львівського університету, а археологиня Лариса Крушельницька саме збирала людей на тримісячні розкопки. Ми записалися. Територія над Дністром – це археологічний Клондайк. Куди не копнеш – пам'ятку знайдеш. І не одну, від палеоліту й аж до Середньовіччя.
Умови в тій експедиції були екстремальні. Місця – дикі. До одного села 6 кілометрів, до другого – 5. Жили в наметах. З продуктами було сутужно. Копали з шостої ранку до вечора. Спека. Зрозумів, що справжня археологія відрізняється від тої, про яку читав. Із тих розкопок майже всі роз'їхалися, а я пробув до кінця.
Жили на березі Дністра, на території Хмельницької області, а копали на другому – вже у Чернівецькій. Переправлялися поромом або саморобними човнами. Якось пішли дощі й Дністер за кілька годин став страшною річкою. Змінив колір із синього на коричневий. Вода несла стріхи, корів догори животами. На очах рівень піднявся до нашого розкопу. До найближчого мосту кілометрів 20, а в нас – маленька довбанка. Її зносила течія. Ми гребли лопатами. Усі лишилися живі. Повернулися до табору в сутінках.
У Львові В 1990-х перед будівництвом готелю нам доручили провести розкопки. Там була "українська Троя": 10 метрів суцільного культурного шару, починаючи від XIX століття і закінчуючи римським часом – приблизно до ІІІ століття нашої ери. Найбагатшими були шари XV–XVI і ХІІ століть. Знайшли дерев'яні будинки, криниці, господарські прибудови, шкіряне взуття. Зараз ці знахідки – в музеї Інституту українознавства. Розкопки проводили нашвидкуруч, бо часу дали обмаль. Та будівництво виявилося аферою. Зараз на тому місці базар Добробут.
Нині пам'ятки зникають на очах, бо новобудови ростуть, як гриби. Територію перед будівництвом спершу треба дослідити, за законом. Але правила можна обійти. Рятівна археологічна служба недавно обстежила котлован і знайшли житла з печами. Це означає, що Львів у VI столітті був заселений слов'янами.
Експедиція починається з розвідки. Проводимо її переважно весною чи восени, коли земля зорана. Вона може викинути черепки, уламки стародавніх горщиків. Внизу може щось бути, але не обов'язково. Ще топографія підказує. Якщо гарне місце, сонячне, поряд є річка, отже близько могло бути поселення. Для розкопок треба зібрати багато дозвільних документів. І знайти працівників. Найчастіше набираємо місцевих. Їх навчаємо усіх тонкощів роботи.
Раніше місцеві розповідали, коли щось знаходили під час оранки. Тепер – ні, бо з'явилися чорні археологи. Називаю їх скарбошукачами з детекторами. Убивають історію й археологію. Частина чорних археологів – це мафія, добре організовані групи, які мають свої бригади. Знаходять історичні пам'ятки, потім продають їх на спеціальних сайтах і ринках. Так артефакти часто опиняються за кордоном. Там їх документують, як знайдені в тій країні. І це перевертає історію з ніг на голову, бо ніхто потім не знайде слідів, звідки та чи інша річ походить. А ще чорні археологи нищать пам'ятки. Після них неможливо визначити, чи то могильник був, чи поселення. Хіба приблизно вдасться зрозуміти, з якої доби.
Бачив результати руйнування кургану неподалік Львова. Місцевий багатій найняв людей і трактор. За ніч знесли курган, дійшли до поховальної могили і видерли звідти всі речі. Зверталися до правоохоронців, писали в газети. Але нічого не могли зробити. Людині ж не заборониш ходити з детектором.
У розвідку археолог може поїхати сам, але на розкопки потрібні гроші. Робітникам треба платити, годувати їх, винаймати транспорт, житло. Працюємо майже як волонтери. Є варіант отримати грант, але в нас їх обмаль. Тому кооперуємося з іноземними колегами. Наприклад, із поляками. Вони отримали грант, залучили нас. Досліджували і їхню, і нашу територію.
Скарбу за своє археологічне життя ще не вдавалося знайти, але цікаві речі траплялися. Біля Луцька в похованні виявили людський кістяк із бронзовими прикрасами на руках. Лежала людина, яка колись була жива, чогось хотіла. Археологи відповідальні, щоб її останків не сплюндрували.
Нудних експедицій не мав. Були важкі. Виїжджаєш копати, а постійно ллє дощ. Тільки розкоп зачистиш, як знову треба починати спочатку. Цікаві були експедиції на Поліссі, коли ще був лаборантом. Там мали будувати водосховище, і ми у вересні поїхали в розвідку. Дуже вразили старі церкви й занедбані цвинтарі. Блакитне осіннє небо, жовтий пагорб, розвалена церква і цвинтар. На високих чорних хрестах лопотіли старі вишиті сорочки. Був такий звичай – після смерті людини вішати сорочку на могильний хрест. Ту картину досі пам'ятаю.
В основному досліджую кургани. Їх багато не лише на півдні України, а й на Львівщині й Наддністрянщині. З польськими колегами знайшли їх майже три тисячі. Коли вивчаємо пам'ятку, все фіксуємо і записуємо, а розкопане місце рекультивуємо.
Робота археолога подібна до праці слідчого. За маленькими знахідками намагаємося відтворити картину того, що відбувалося.
Мрію знайти поховання лужицької культури доби пізньої бронзи. Вона визначна тим, що почала виокремлювати праслов'ян з-поміж інших індоєвропейских народів. Могильники дають багато інформації про духовну культуру людей цього часу – обряди, культи, поховальні вірування. Тому хочу дослідити найбільший – заввишки 7 метрів – курган на Львівщині, між селами Піддністряни й Руда.
Якось колега працював у Белзі Сокальського району на Львівщині й один місцевий сказав йому, що викопав у сусідньому селі щось цікаве. То була поховальна урна з кістками спаленої людини. Ми їх дослідили, а потім вирішили відправитись туди в експедицію. Першу ніч перед розкопками наснилося, як я повертаюся з того місця, а в руках – величезний горщик. Цей сон був віщий. Того ж дня у першій траншеї натрапили на чималий горщик. Ніс його сам. Не міг нікому доручити, бо боявся, що розвалиться.
Копали кургани на Львівщині, жили неподалік. Увечері йду подивитися й подумати, як і що копати. Сутеніє, сиджу на тому кургані, навколо галявини – ліс. І раптом із нього вилітає величезна біла сова, сідає недалеко, дивиться на мене. Кілька разів крикнула і полетіла. Думаю, явно віщий знак. У кургані виявили цікаві знахідки – поховання й кераміку. Відтоді повелося: як шукаю кургани по лісах і бачу сову, одразу їх знаходжу.
У польських колег археологічна справа влаштована краще за нашу. Держава виділяє кошти на спорядження для експедицій. Поновлюють його за рік-два. А ми не завжди можемо купити нормальну лопату. У них сучасніші лабораторії, що дають змогу реставрувати і реконструювати пам'ятку, визначити її вік. Мають бюджет на публікацію досліджень, а ми робимо це за свої гроші. Нема сенсу займатися розкопками, якщо про це ніхто не дізнається. Публікація – останній і вагомий етап роботи.
Сторонні не розуміють, чому праця археолога важлива. Іноді запитують, що мені це дало. Статків не маю. Але є 200 наукових праць, безліч урятованих пам'яток, цікавого матеріалу та ідей.
2 
1
Коментарі