Вівторок, 03 листопада 2020 14:09

"Влітку приносять шубу надіти на покійницю, а взимку – шорти і футболку"

Патологоанатоми хворіють на туберкульоз

Перший розтин робив студентом. На 15-й хвилині здалося, що пливу по стіні. Вибіг надвір, бо стало зле. Огидний був не запах, а побачене. Поступово це відчуття минуло.

Працюю патологоанатомом сім років. Зарплата на півтори ставки – 10 тисяч гривень. Офіційно робочий день триває з 9:00 до 17:30. Насправді – значно більше. Купа адміністративної роботи. Папери забирають половину часу.

Робочий день починається з п'ятихвилинки. З колегами розбираємо летальні випадки за добу – чи збігається наш діагноз із поставленим лікарем. Буває, що пацієнта лікували не так, як треба. Тоді медика можуть відправити на підвищення кваліфікації чи закріпити за ним ще одного.

В Європі пацієнтів добре обстежують. Не виникає запитання, від чого саме померла людина. Там розтини платні, і роблять їх нечасто. У нас кожен померлий підлягає розтину. А щоб уникнути цього, потрібна обґрунтована причина. Наприклад, тривала хвороба.

  Олег САДОВИЙ, 30 років, патологоанатом. Народився 16 травня 1990-го в селі Вільшаниця Тисменицького району Івано-Франківської області. Батько юрист, мати – бухгалтерка. Закінчив Івано-Франківський медичний університет. Працював у Житомирському обласному патологоанатомічному бюро. 2016 року закінчив клінічну ординатуру Національної медичної академії після­дипломної освіти імені Платона Шупика. ”Хотів займатися наукою, вступив у клінічну ординатуру. Отримував 1700 гривень зарплати. Підробляв на чверть ставки у ”Феофанії”. Потім висунули умову: або навчаєшся, або працюєш. Обрав роботу”. Вивчав патологію пересадженого серця в Мінському патологоанатомічному бюро. З 2018 року – завідувач патологоанатомічного відділення Київської міської клінічної лікарні №1. Улюблена книжка – “Інферно” Дена Брауна, фільм – “Мовчання ягнят” Джонатана Деммі. Тримає морських свинок. Слухає альтернативний рок. Хобі – мототехніка. Одружений. Має 2-річного сина
Олег САДОВИЙ, 30 років, патологоанатом. Народився 16 травня 1990-го в селі Вільшаниця Тисменицького району Івано-Франківської області. Батько юрист, мати – бухгалтерка. Закінчив Івано-Франківський медичний університет. Працював у Житомирському обласному патологоанатомічному бюро. 2016 року закінчив клінічну ординатуру Національної медичної академії після­дипломної освіти імені Платона Шупика. ”Хотів займатися наукою, вступив у клінічну ординатуру. Отримував 1700 гривень зарплати. Підробляв на чверть ставки у ”Феофанії”. Потім висунули умову: або навчаєшся, або працюєш. Обрав роботу”. Вивчав патологію пересадженого серця в Мінському патологоанатомічному бюро. З 2018 року – завідувач патологоанатомічного відділення Київської міської клінічної лікарні №1. Улюблена книжка – “Інферно” Дена Брауна, фільм – “Мовчання ягнят” Джонатана Деммі. Тримає морських свинок. Слухає альтернативний рок. Хобі – мототехніка. Одружений. Має 2-річного сина

Страшно розглядати маленький фрагмент молочної залози дівчини і сумніватися, є в неї рак чи ні. Якщо помилишся, їй можуть відрізати здорову залозу. Таке іноді сниться. Трупи – ні.

Найважче, коли не розумієш, від чого померла людина, а маєш пояснити причину смерті рідним. Тоді зариваюсь у літературу, вичитую аналізи, розпитую близьких. Деякі родичі сваряться, що ми поставили неправильний діагноз. Бо впевнені, що такої хвороби не могло бути. Патологоанатом – останній із медпрацівників, якого вони бачать. Весь негатив спрямовують на нас.

Перед розтином вдягаємо спеціальний халат, хірургічний фартух – нагадує ті, що носять м'ясники, маску, респіратор, нарукавники й рукавиці. Молоді санітари носять це все, бо часто забруднюються кров'ю. Я вже можу не весь спецодяг брати. Чим менше на собі речей, тим більша ймовірність не забруднитися.

Патологоанатоми часто хворіють на туберкульоз. Бо доводиться розтинати тіла людей, які мали відкриту форму. Захисні маски в цьому випадку не дуже допомагають.

Готують померлих до розтину та проводять евісцерацію (вилучення внутрішніх органів. – Країна) санітари моргу. Зазвичай, міцні чоловіки. Це фізично важка робота, бо треба розрізати ребра та зв'язки. У нас є нічний санітар, який завозить тіла до холодильної камери. Він працює один на зміні.

Коли підробляв санітаром, було відчуття, наче цілий день гарував на полі. Іноді привозять людину вагою 130 кілограмів, яку треба підготувати до поховання. Руки опускалися. Такі тіла треба носити вдвох.

Ми користуємося старими інструментами. В Європі для розкриття черепа є електричні пили. А ми це робимо ножівкою і зубилом.

Тіла зберігаємо в холодильній установці. Це кімната з термопанелями. Посеред неї стоїть радіатор, в якому циркулює фреон. Температура опускається до 8 градусів. Трупи лежать на каталках. Одночасно можуть зберігатися 10 тіл.

На одягання одного тіла може піти година. Буває, влітку приносять для покійниці шубу, а взимку – шорти і футболку. Хтось просить вдягнути костюм від Versace чи туфлі з алігатора. Дехто кладе в труну сіно з польовими квітами, бо померлий був творчою людиною. Пхають гроші в кишені костюмів. А в 1990-ті блатним клали пістолети під подушку.

­Померлі мають хороший вигляд завдяки макіяжу. Родичі приносять фото, розказують, який вигляд має бути в покійника у труні. Купуємо косметику. Коли працював санітаром, то доводилося фарбувати небіжчикам волосся, нігті, брови та губи. Зараз рідко хочуть якісний макіяж. Здебільшого кажуть помити та вдягнути. Дехто навіть не просить мити.

Труп можна забальзамувати на місяць і більше. В тіло вводять розчин, що запобігає розкладанню тканин. Таку процедуру здебільшого замовляють у літній період.

Це тільки у фільмах буває, що живі опиняються в морзі. Такого бути не може. Труп до нас потрапляє лише після 2 годин смерті – відсутності дихання, серцебиття та пульсації. Після цього починається задубіння, з'являються трупні плями.

Іноді трапляється, що труп "видихає" повітря. Якщо небіжчик перебуває в позі ембріона, то під час розгинання діафрагма відходить униз – померлий ніби робить видих. Люди помирають у різних позах. Коли санітари згинають їх чи розгинають, ті і "встають", і руки "піднімають". Це лише механіка.

Деякі родичі забирають померлого того ж дня. Буває, просять довідку про смерть і зникають. Ідуть отримувати гроші на поховання, займаються оформленням спадщини. Таких розшукуємо з поліцією. Якщо не знаходимо, ховаємо покійників самі.

Якщо людина померла від гнилистих патологій, відчувається їдкий запах тухлого м'яса. На очі аж сльози навертаються. Не рятують навіть маска і респіратор.

Коли не можемо встановити особу, труп відправляємо на судово-медичну експертизу. Вони працюють більше з криміналом. Є тіла з ознаками насильницької смерті чи передозування наркотиків. Це робота також для судмедекспертів. Родичі часто не хочуть, щоб тіла відправляли туди. Погрожують.

Трупи можна фотографувати лише для архівів, конференцій чи музеїв. Студентів змушуємо залишати телефони перед розтином. Бо вони не дуже відповідальні. Можуть фоткати, а потім поширити в соцмережі.

Я розтинав дітей, хлопців, дівчат. Люди помирають через дурощі. 22-річний захворів на туберкульоз. Не захотів лікуватися, помер через три роки.

Останній розтин проводив 60-річній жінці. Привезли до лікарні, а через годину померла. Пізно звернулася до медиків. Чотири дні терпіла біль за грудиною. А у "швидку" зателефонувала, коли вже почалася агонія.

У мене є друг патологоанатом. Він розтинав колегу, з якою працював в одному кабінеті. Я не зміг би зробити розтин знайомій людині.

Є синдром вихідного. У такі дні в лікарнях помирають значно більше людей. Це характерно для всіх країн. Тому що в закладах менше персоналу, не працює комп'ютерна томографія чи інші медичні діагностичні системи.

Найчастіше в Україні та світі помирають від хвороб серця, на другому місці – через цереброваскулярні захворювання (інсульти. – Країна), далі йде онкологія, на четвертому місці – недуги органів травлення.

Через Covid-19 кількість померлих збільшилася. ­2019-го в нашому районі померли 870 людей. Цього року зафіксовано близько тисячі. Раніше за день привозили двох-трьох небіжчиків, тепер буває і по 15.

Померлих від коронавірусу не розтинаємо. В нас немає відповідних умов – спеціальної каналізації та окремих витяжок. Трупи пакують у санітарний мішок і доставляють родичам. Здебільшого кремують. Є державна ритуальна служба, яка проводить поховання та кремацію безкоштовно для померлих від Covid-19. Зараз біля неї кілометрові черги. На таке поховання можна чекати понад тиждень.

У прикмети не вірю. Ось дехто каже, що перед покійником не можна проходити. То тепер на роботу не виходити? Є така прикмета: коли падає ножівка, то привезуть свіжий труп. То це станеться в будь-якому разі.

Померти не боюся, бо це природно. Але в життя після смерті не вірю.

Зараз ви читаєте новину «"Влітку приносять шубу надіти на покійницю, а взимку – шорти і футболку"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 860
Голосування Як оцінюєте судову систему після вироку Стерненку?
  • Судової системи в Україні не існує. Є телефонне право президента
  • Вбивця і викрадач людей Степаненко отримав те, що заслужив
  • Українська судова система – це Портнов
  • Хто такий Стерненко?
  • Мені байдуже. Я виїхав з країни, або планую це зробити
Переглянути