Наталія Дзюба-Прилуцька кожні 10 днів їздить на передову
Під час Майдану ми організували інформаційний центр в Українському домі. Створили ініціативу "Чиста справа". Винаймали квартири, щоб хлопці милися, переодягалися, могли виспатися. Вночі 11 грудня 2013 року під час штурму Майдану допомагала на кухні. Дівчат попросили підійти до сцени. Була страшна паніка. Почали бити дзвони Михайлівського собору. Люди прибігали в пальтах поверх піжам. О сьомій ранку, коли вибралася звідти, пішла Парковою алеєю. Дороги були перекриті. Люди рухалися колоною. Тоді усвідомила: ми обов'язково переможемо.
18–20 лютого 2014 року розливала коктейлі Молотова. Це був незламний нестримний український дух. Безкінечна довіра. Майдан був дуже сильний. Справжня Революція гідності, яка ніколи не повториться. Буде щось інше. Через війну не хочу згадувати Майдан. Сталося багато зламів. Чимало друзів звідти – на фронті. Буває, зустрінешся з людиною і вона розповідає: "Я на Майдані був". Але третій рік іде війна, гинуть хлопці щодня. На цьому тлі Майдан – другорядний.
У березні–квітні позаторік мала страшну депресію – бо втратила друзів. Дуже дружила з Мішкою Жизневським (білорус Михайло Жизневський загинув на вул. Грушевського в Києві 22 січня 2014 року. – Країна). Небесна сотня була страшним ударом. 40 днів хотілося лежати й дивитися в небо. Хоч не могла собі цього дозволити, бо маю двох дітей. Усі ми були там мішенями. Дівчинці з нашого інформаційного центру куля зайшла під око. Застряла біля сонної артерії. Робили складну операцію. А вона лише молочко розливала.
9 травня 2014 року в Маріуполі вперше загинули наші майданівські друзі. Якраз із-за кордону повернувся Діма (боєць батальйону "Донбас" Дмитро Кузьмін. – Країна), чоловік моєї сестри. Мав фотобізнес у Єгипті й Туреччині. Коли анексували Крим, усе покинув і приїхав в Україну. Коли йому видали автомат, просив сестру заговорити зброю, щоб, не дай Бог, не вистрелив у дитину чи мирного жителя. Вона щось нашептала. Після "референдуму" 2 травня в Красноармійську отримав позивний "Миротворець". Бо поклав автомат і пішов розмовляти з людьми. Не знаю, чи зміг щось комусь довести, але той референдум зірвали. Загинув 10 липня 2014-го. Вийшли з Карлівки, потрапили в засідку. Машину на ходу розстріляли. Він був за кермом. Дві кулі снайпера влучили в місце, де не було пластини бронежилету.
Дімка, як пішов на війну, зателефонував мені. Каже: "Ната, треба бронежилети. Багато". Була в шоці, бо не знала, де їх узяти. На Майдан ми діставали, але іншої якості. Звісно, знайшлися волонтери, які привезли їм броню. Але вона Діму не врятувала. Сестра досі не може відійти. Ходить до психолога. Вони були як одне ціле – велике кохання. Молоді люди, по 40 років, ще жити й жити. Дітки маленькі. Вані було 4, Міші – 6. Тоді я зрозуміла: мушу щось робити.
Після похорону Діми повиймала з ваз усі квіти. Їх було дуже багато, бо раніше робила весільні арки на замовлення. Почала плести з них вінки для дівчат. Продавала через інтернет. Перший купили в Америку за 200 доларів. Ці гроші віддали дітям Дмитра. Потім мене помітила Наталія Тулуб із Благодійного аукціону на підтримку армії. Так почали збирати гроші. Одну колекцію продали за 9 тисяч гривень. Потім приїхали зі Стамбула й забрали оптом партію. В Америку відправила цілу сумку.
Мій друг Роман Крупський, як ішов на війну в листопаді 2014 року, залишив мені свою хату в селі Гнідин Бориспільського району. Так з'явилася патріотична хата "Врятуй солдата". Люди зносили туди непотріб, а ми його переробляли на ляльки-мотанки й намиста. Ярмаркували. Був ансамбль пенсіонерів, які співали під гармошку. Плели маскувальні сітки. Зимою перебралися в школу, бо в хаті було холодно. Нам допомагали вчителі й діти. У вересні позаторік почала їздити на фронт. Даю клич друзям, що рушаю післязавтра. Не публікую рахунок на Facebook. Не прошу грошей. Їх дають ті, хто мене знає. Найбільша сума – 3 тисячі доларів. Купили на ті гроші Mitsubishi L200. Мій брарт придбав Volkswagen Т 4. Одна автівка – в 55-й бригаді Збройних сил, друга – в 93-й.
Під час першої поїздки на фронт у вересні 2014 року побачила обстріл із "Граду". Їздила в район Донецького аеропорту. Зупинилися на ніч під Карлівкою. Розвантажували фуру. Привезли бронежилети, взуття, одяг, продукти. Сіли на мішках відпочити. Пам'ятаю яскраве небо вночі, вибухи. Було дуже страшно. Так само страшно, коли летить з обох боків, а ти проїжджаєш посередині. Щоб дістатися в Опитне (село біля Авдіївки. – Країна), виїжджаємо за останній блокпост і рухаємося сірою зоною. Там не зрозуміло, звідки летить. Можуть і наші, і їхні насипати.
Чого ми тільки не шукали для армії. Ремонтували джипи, КамАЗи, двигуни, лобові вікна, двері, бронетехніку. Раз до літака АН-26 шукали запчастину. Виявилося, брат подруги займається вантажним авіабізнесом. Мав старенький літак, який можна було розібрати. У нього і взяли деталь.
Найгарячіші точки зараз – Авдіївка, Опитне, Піски, Красногорівка. Саме на ці позиції їжджу.
Фронт – це справжня Україна, справжні емоції, сльози і радість. Кожному дорослому варто побувати там і відчути це. Коли їдеш по передовій, бачиш, хто обідраний, кому немає з чого прицілитися. У тилу вже починається: вірю-не-вірю, правда-неправда. Якось привозила бусом спальні мішки, намети. А потім солдати розповідали, що дехто відправляв їх "Новою поштою" в Київ. Для риболовлі, мабуть. Навіть із безпілотниками таке було. З тими людьми одразу порвала стосунки. Після того перестала їздити в тил – тільки на нульову лінію.
Місяців два тому почала боятися гучних звуків у Києві. На війні мені спокійно. Під час останньої поїздки почався обстріл. Усі присіли за машину. Чула, як свистять міни і падають поруч. Міна або куля, яку чуєш, – не твоя. Убити може та, яку не чуєш. Там страху немає. Можливо, тому, що більше адреналіну. А коли біля мого дому на будівництві забивають палі, аж присідаю.
На позиції їжджу кожні 10 днів. Везу форму, берці, футболки, білизну. Багато хто кричить, що у військових тепер гарна зарплата і їм це не потрібно. Але на передовій енна кількість хлопців сидять без транспорту, нікуди не можуть поїхати. Так, отримують на карточку гроші. Але що там з ними зробиш? Відпустки немає, позицій не залишать. Жартують: "Ти нам усе привезла. Привези ще дівчат".
Після підвищення зарплат на контракт почали йти не дуже ідейні люди. На початку війни кидали бізнес, віддавали все для перемоги. Зараз ідуть заради грошей. Особливо із сіл. Не буду всіх під одні граблі рівняти, але таких побільшало.
Ми не готові до повернення хлопців з війни. Це стосується і реабілітації, і госпіталів. Сама не знаю, що з ними робити тут. Легше на фронті, коли я сильна і вони сильні. Пробувала ходити в госпіталь, допомагати. Зрозуміла, що не можу. Серце рветься.
На мирній території почуваюся білою вороною. Знаю, що мене не розуміють 80 відсотків людей. У моєму будинку – 22 поверхи, п'ять парадних, тисяча мешканців. А допомагають чотири особи. Виношу ящики з під'їзду, вантажу машину на 2–3 тонни, а люди проходять повз. Але вірю в них. Із часів Майдану в машині вікно не зачиняю. Там напис: "Зберігайте спокій і чистіть кулемет". Буває, забуду GPS або відеореєстратор. Ніхто не чіпає. Просто люди вже інші. Ми змінюємося.
Багато хороших хлопців загинули. Льоша Болдирєв на позивний "Малиш" підірвався на міні. 27 років. У Донецькому аеропорту піднімав прапор на метеостанції. Там вижив, а загинув у більш-менш спокійний період. За кілька днів до смерті написав у Facebook: "Люди, якщо ви втомилися від війни, відпочиньте. Ми за вас повоюємо. Для вас війни нема, але ви все одно втомилися від неї". Хотів видати книжку про Донецький аеропорт. Вечорами замикався в кімнаті й писав.
"Я обнімаюсь безкоштовно". Завжди кажу так, коли приїжджаю на точку і назустріч виходять хлопці. Всі одразу усміхаються.
Військові дуже хочуть закінчити війну. Готові перемагати – команди немає. Тільки тим, хто наживається, невигідне її закінчення. В одних політичні інтереси, в інших – фінансові. Зав'язано багато: гроші, заводи, фабрики, рух гуманітарної допомоги, контрабанда. Якщо конфлікт заморозять на десятиліття, це буде найгірший варіант.
3 
1
Коментарі