"Виходила заміж у сукні, яку купила собі на похорон". Про що говорять українці у Варшаві

15 жовтня, о 5:15, автобус з українськими заробітчанами паркується на автовокзалі у Варшаві. Хлопець у подертих джинсах забирає з багажного відділення дві валізи. Його дівчина в пуховій жилетці тримає під рукою ноутбук Apple.

– Візьмемо таксі чи пішки? – запитує у хлопця.

– Я тобі не кінь, щоб усе це тащити. Ти ще м'ясорубку привезла б, – відповідає той крізь зуби.

– Сашка, скільки можна ревнувати? У мене зі Славіком нічого не було. Ну обняв, поцілував. У нього вагітна дівчина і двоє дітей від першого шлюбу. Навіщо мені чувак з аліментами?

12:00. Біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці після служби українці зустрічаються з ріднею та друзями, діляться інформацією про житло й роботу.

– Івановна, комнатку маєте? – кучеряву жінку доганяє знайома. – Син із невісткою домовилися про гуртожиток, але я з ними жити не хочу. Вона 20 років працювала у криміналістиці. Навіть онукам влаштовує очні ставки. Згубила 50 злотих – каже, що я вкрала. Мопс погриз її чоботи, а мене звинуватила, що не вигуляла пса. Із чужими людьми спокійніше.

На порозі церкви сидить 83-річна Ольга Іллівна. Обвітрені руки кутає в довгі рукави плетеного светра. Полька у фіолетовому береті пригощає її хотдогом і жменею карамельок.

– Я остання з родини, – говорить тихо українською. – Ні тут, ні в Україні нікого не лишилося. Мала чотирьох синів, але всіх пережила. Льоня в кар'єрі втопився, на Сашика балка впала, коли працював на новобудові у Кракові. Пашу перекинув кінь. Наш Хрущик не любив, коли на нього вилазили напідпитку, сильно брикався. А Павло хильнув і вирішив покататися. 95 днів лежав у комі. Гєни з Афгану не дочекалася. Зі Львова я поїхала 1994-го. Працювала тут гувернанткою і санітаркою. Назбирала на квартиру, завела собаку. А потім пригріла бездомного. Думала, йому років 70. Коли помила, постригла, зрозуміла, що не більш як 40. Пів року жили душа в душу, потім документи вкрав, квартиру продав. Так я зі своїм Топіком опинилися на вулиці.

Чоловік із ціпком виходить із церкви, хреститься, йде з кумом до дошки оголошень. Той у вишиванці та флісовому піджаку.

 

– В українців дурна звичка: більше люблять мертвих, – каже. – Доки людина щось робить, критикують, паскудять, тиснуть. А як помре, починають дифірамби співати. На похорон треба пускати за запрошеннями, як на весілля. Не хочу, щоб мене у труні бачила колишня або начальник.

Кум його не слухає. Дивиться відео, як активісти пікетують квартиру президента Володимира Зеленського на Бейкер-стріт у Лондоні.

– Відгадай загадку: хто живе на держдачі, але має квартиру навпроти музею Шерлока Холмса?

– В Україні не політика, а серіал. "Ігри престолів" відпочивають. Ми зависли на шостому сезоні. Найцікавіші серії попереду.

15:00. На авторинку сивий чоловік заглядає під капот сріблястої Audi A4:

– Ви казали, автомобіль не крашений, не битий. А на ньому немає живого місця. За що 14 тисяч баксів?

Іде до продавця Audi A3, що вдвічі дешевша.

– Машинці 20 років, а пробіг усього 100 тисяч кілометрів. На ній подружжя пенсіонерів їздило в супермаркет і театр. Це авто ще п'ять років не бачитиме ремонту, – розповідає продавець польською і спускає ціну на 2 тисячі злотих.

Чоловік записує номер продавця Кшиштофа, з товаришем іде по каву.

– Зараз маю півтори тисячі доларів на місяць. Але хіба то зарплата? Коли бурштин удома копали, отримував тисячу баксів за день. А тепер нікому він не треба. За кордон вивезти нереально. Міша Косий на цьому найбільше заробив – чотири "Лексуси" пригнав і купив 10 квартир у новобудові. Юрко Бик пилораму дідові придбав, відкрив м'ясокомбінат у Рівному, чотири маршрутки на Київ пустив. Іван Горобець усю землю в селі скупив. Вирощує сою і спаржу. Один я гроші просрав. Усе на Лєнку записував. А вона розлучення не дає, бо майно прийдеться ділити. Втекла на Кіпр до коханця.

У черзі в туалет блондин у джинсовому картузі збиває на смартфоні дзвінок від абонента "Боря Дрогобич".

– Я йому вісім місяців тому весь день наярював, – говорить напарнику, який після гамбургера колупається зубочисткою в роті. – На хрестини хотів покликати, а він трубки не взяв. А вчора дзвонить: "Привіт, брат! Я в Польщі, роботу шукаю. 2 тисячі не позичиш? Із першої зарплати віддам". На зборі яблук платять 14 злотих за годину, а він іти не хоче. Каже, що висоти боїться. Збирається мені на хвіст упасти. Я чотири роки як прораб. Своїх у бригаду принципово не беру.

На касі у Biedronka сидить львів'янка 46-річна Олена Шевченко. За 10 хв. іде на перезмінку. Провідати її приїхав брат 40-річний Олег із Коломиї. У нього витатуйовані булава й герб на правій руці.

– Учора Льошку бачив, високий вимахав, – на айфоні показує сестрі сина. – Ліда вперше за сім років дозволила побачити малого. Коли зайшов у кімнату, а він сховався під ліжко. Каже: "Дядя, не обманюйте. Мій тато помер".

– Ти сюди надовго? – Олена дає ключі від своєї квартири.

– З роботи звільнився. Вдома нічого не тримає. Кожен день в офісі, як щурячі перегони. Почав заробляти на відеоіграх. Думав, що гроші мене не люблять, доки за 2 біткоїни таткового Ford'а продав. П'ять років тому за криптовалюту на біржі давали 900 доларів, а тепер 57 тисяч. Не трачу, бо буде дорожче.

– Знаєш до чого світ докотився? Я доглядаю за матір'ю польки, яка на заробітках у Фінляндії, – в торговельному центрі Arkadia обирає черевики білявка в чорному пальті.

– Надіялася, що житиму за рахунок сина, а вийшло навпаки – він сів на мою шию. З війни повернувся, та вона його не відпускає. Влаштувався на роботу в тир, але посварився з власником. Знову сидить на біржі, ніхто атошника брати не хоче.

– Нас не навчили любити себе, – її молодша супутниця вагається між шкіряними й вовняними рукавицями. Несе на касу обидві пари. – 2011-го мені поставили страшний діагноз. Лікар дав місяць. Я домовилася про місце на цвинтарі. Лежала й чекала смерті, доки в житті не з'явився Женя. Сам здолав рак і мене переконав, що це не вирок. Направив до найкращих спеціалістів. За рік виходила заміж у сукні, яку купила собі на похорон. Жити треба так, ніби маєш померти зараз, а тобі раптом подарували ще добу.

16 жовтня, 6:00. На нелегальний ринок праці з'їжджаються українці. Поляки сюди приходять, щоб знайти працівників на день. Платять 100 злотих (630 грн. – Країна) за 10 годин роботи без договору і страховки. Пропонують нічліг на кілька днів.

Поляки Яцек і Тадеуш, яким на вигляд 35–40 років, приїхали білим бусом. Шукають, хто вміє працювати зі стельовим гіпсокартоном. Пропонують 12 злотих за годину. Троє чоловіків зголошуються. Сідають в авто до Яцека.

– Я що дурний, за 12 злотих пахати? Годинку почекаємо – і 15 запропонують, – каже 32-річний Мирон зі Львова.

Тадеуш, справді, за годину піднімає ціну на 3 злотих. Назбирує бригаду та їде.

Мирон лишається, чекає кращої пропозиції.

– А що Еріка? Я їй на річницю освідчився. 30 років, а заміж не збирається, – розповідає другові. – Її батьки не хочуть зятя-­українця. Прожили разом сім місяців. А коли йшла від мене, навіть не попрощалася. Приходжу, а в квартирі порожньо. Сів і плачу.

– Класна була дівчина, я тебе розумію, – товариш намагається розрадити.

– Не так стосунків шкода, як 4 тисячі баксів, які ховав у її ліфонах, – Мирон сміється. – Друг у Бельгію кличе машини ремонтувати. А я більше нікуди не хочу. Польща для українця – ідеальний варіант: додому близько й можна працювати легально. У Фінляндії протримався чотири місяці. На їхню морошку дивитися не можу. Заробив 8 тисяч євро і радикуліт.

– Рука болить, – говорить товариш. – Вколов учора Pfizer, другу дозу. Мамка свариться, бо у вакцини не вірить. Живе в Римі, а дивиться російські канали. Я їй кажу: в Італії вакцинували 72 відсотки населення, а в Україні – 17. Учора там від ковіду померли 42 людей, а в нас – удесятеро більше. Мамка надіється, що її врятують хлорка й маска. Анекдот останній чув? "Щось ваш шашлик не жується. – А ви, куме, маску зніміть!"

×