Вівторок, 12 вересня 2017 12:50

"Відсутність якісної еліти – це наша проблема що в XVII столітті, що зараз"

Якщо держава переживає стреси й економічний занепад, то це не означає, що те саме відчуває культура. Часто якраз навпаки – у часи лихоліття вона перебуває на підйомі, – каже літературознавець і письменник Володимир Панченко

З Володимиром Панченком зустрічаємося біля філармонії у Кропивницькому. Він – у білій сорочці на короткий рукав і з ноутбуком у пакеті. У цьому місті письменник прожив 17 років. Зараз приїхав на мистецький фестиваль "Кропивницький-2017", який пройшов із 29 серпня до 3 вересня.

– Родом я з Одещини. В Одесі провів 14 років. Місто запам'яталося як дуже лояльне і толерантне. Уявити, що в ньому можливі непорозуміння на національній основі, досі важко. Історично там притиралися багато мов і культур. Це нікуди не зникло. Заворушення 2014-го – провокація. Коли підбурювання скінчилися, люди швидко заспокоїлися.

Одеса і до тяжких 1990-х поставилася іронічно. Швидко зорієнтувалася, як жити далі. Бо завжди вміла торгувати. У мої часи там був промринок Товкучка. Наприкінці 1970-х влада вирішила його закрити. Городяни на це тільки сміялися: "Они ее закрыли? Они ее рассредоточили!" Що звозилося на базар, роззосередилося по дворах, службових кабінетах.

Сідаємо за столик у кав'ярні під навісом-парасолею.

Автор: Валерія РАДЗІЄВСЬКА
  Володимир ПАНЧЕНКО, 63 роки, літературознавець, письменник. Народився в селі Демидівка Любашівського району Одеської області. Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені Іллі Мечникова. Шість років там викладав. 1984-го переїхав до Кропивницького – тодішнього Кіровограда. Був доцентом у педінституті імені Володимира Винниченка. Очолював обласну письменницьку організацію. 1990-го був обраний народним депутатом. Захистив докторську дисертацію за творчістю Володимира Винниченка. Автор праць з історії української літератури. 2001–2014-го – професор Національного університету ”Києво-Могилянська академія”. При вузі керує Центром досліджень сучасної літератури. Засновник літературного ­порталу ”Літакцент” (2007). Намагається дотримуватися трьох принципів: під лежачий камінь вода не тече, не тримай камінь за пазухою, крапля камінь точить. Захоплюється кулінарією. ”Є кілька страв, які визнає дружина у моєму виконанні – солянка, чінахі і смажена картопля”. Багато мандрує Україною. Живе у селищі Стеблів під Корсунь-Шевченківським на Черкащині. Син Ярослав – історик, донька Олеся – дизайнер. Має двох онук – 12-річну Ганну і 3-річну Милану
Володимир ПАНЧЕНКО, 63 роки, літературознавець, письменник. Народився в селі Демидівка Любашівського району Одеської області. Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені Іллі Мечникова. Шість років там викладав. 1984-го переїхав до Кропивницького – тодішнього Кіровограда. Був доцентом у педінституті імені Володимира Винниченка. Очолював обласну письменницьку організацію. 1990-го був обраний народним депутатом. Захистив докторську дисертацію за творчістю Володимира Винниченка. Автор праць з історії української літератури. 2001–2014-го – професор Національного університету ”Києво-Могилянська академія”. При вузі керує Центром досліджень сучасної літератури. Засновник літературного ­порталу ”Літакцент” (2007). Намагається дотримуватися трьох принципів: під лежачий камінь вода не тече, не тримай камінь за пазухою, крапля камінь точить. Захоплюється кулінарією. ”Є кілька страв, які визнає дружина у моєму виконанні – солянка, чінахі і смажена картопля”. Багато мандрує Україною. Живе у селищі Стеблів під Корсунь-Шевченківським на Черкащині. Син Ярослав – історик, донька Олеся – дизайнер. Має двох онук – 12-річну Ганну і 3-річну Милану

Що спонукало Вас переїхати звідти до Кіровограда?

– У мене вже було двоє дітей, але не мали де жити. В Одесі з цим проблема. Отримати від держави помешкання – перспектива 20 років. Ми переїжджали з квартири на квартиру. Зрештою нам дали дві кімнати без вікон у якомусь флігельочку.

У Кіровограді якраз створювали обласну організацію Спілки письменників. Не вистачало членів спілки. Запросили мене. Запропонували на вибір одразу кілька квартир. Почувався, як привілейований футболіст "Чорноморця" в Одесі.

Жодного разу не шкодував про переїзд. Тут вчилися брати Тобілевичі – Панас Саксаганський і Микола Садовський, Володимир Винниченко і нобелівський лауреат – фізик Ігор Тамм.

Назва Кропивницький – це перемога?

– Це велика перемога. Кіровоградська міська рада досі не хоче перейменуватися на Кропивницьку. Чекають якогось рішення суду: а раптом він визнає, що перейменування відбулося незаконно. У місті багато прихильників дореволюційної назви – Єлисаветград. Її просуває церква Московського патріархату. Назву прив'язують до святої Єлисавети. У середині XVIII століття при Єлизаветі Петрівні тут будували стратегічно важливу для Російської імперії земляну фортецю. Її назвали, мовляв, на честь святої. Ця назва була способом підлабузництва до імператриці.

На гербі Єлисаветграда ніщо не говорить про святу. Натомість є всі атрибути імператриці. Тому Московський патріархат лукавить. Вони дуже багато набудували тут церков. Місцеві олігархи є її прихожанами. У місті можна побачити банери "З Днем Незалежності, єлисаветградці!" Це не просто привітання, а ідеологічна робота церкви за матеріальної підтримки олігархів. Тут є і ресторан, і картинна галерея "Єлисаветград".

Є містяни, які протягують цю назву як ідею "русского міра". А є такі, які просто ностальгують за історією міста і культурою. Останні – не політизовані, налаштовані проукраїнськи.

Є й такі, хто за Кіровоград: "Я народився в Кіровограді. Як можна, щоб це змінилося?" Це як Горбачов сказав колись: "Как может Украина отсоединиться, если у меня водитель украинец?"

Яке майбутнє назви Кропивницький?

– Час працюватиме на неї. Про Марка Кропивницького треба було б розповідати більше.

Для фестивалю дизайнери розробили екстравагантні образи осучасненого Кропивницького – рокера, панка. Як сказав режисер Сергій Проскурня, "щоб тутешня пацанва вважала його своїм".

– Це круто і модерно. Зараз нам не потрібна архаїка. Хоча Кропивницький створив етнографічно-побутовий театр. У той час він був не просто актуальний. За обставин тотальних заборон створювати національний театр, хай і мелодраматичний, було подвигом. Він виник з аматорських гуртків, яких було багато. Цей край дуже театральний.

Гуляємо парком. Володимир Євгенович показує на порожній п'єдестал у центрі.

– Тут був один із найкращих пам'ятників Леніну в Україні. Зняли в лютому 2014-го, вночі. А от Кірова демонтували легально, вдень, красиво. Перед цим люди на вічі проголосували "за".

Пам'ятник Кірову був смішний. Він стояв у повний зріст і показував пальцем у землю, наче хотів сказати: "Здесь будет город заложен". З певного ракурсу здавалося, що пісяє. Всі місцеві про це знали.

Сідаємо на лавку перед театром ім. Марка Кропивницького. Будівля з колонами має свіжий червоний колір. Відкрили п'ять років тому – після повної реконструкції. Тут 1882-го Кропивницький заснував перший професійний український театр. Сьогодні на його сцені проходять фестивальні вистави театральних труп з усієї країни.

Фестиваль має гасло: "Культура в час випробувань". Три роки випробувань культуру каталізували?

– Україна переживає культурну революцію. Ще у XVIII столітті Шіллер написав, що держава живе за своїми законами, а культура – за своїми. Якщо держава переживає стреси й економічний занепад, то це не означає, що те саме відчуває культура. Часто якраз навпаки – у часи лихоліття вона перебуває на підйомі.

1919 року тут перетиналися багато армій. У місті одночасно майоріли різні прапори. Це була фактично столиця громадянської війни. Серед цього божевілля влітку 1919-го вирувало музичне життя – море концертів, купа глядачів. У часи катаклізмів людині хочеться перемкнутися на вічне, прекрасне і цінне.

Нинішній відрив від Москви для нас дуже благодатний. Раніше тут промишляли російські зірки і заробляли грубі гроші. Наші митці почувалися неформатом. Ця ситуація не могла бути вічною. Зараз відбувся прорив.

Росія вміє використовувати культуру для політичної пропаганди. Не так давно на передову на Донбасі відправила агітатора письменника Захара Прилєпіна.

– Прилєпін виконує там самопіарну і водночас пропагандистську роль. Росії важливо показати, що війну підтримують діячі культури. Наш земляк, актор Анатолій Пашинін, недавно став добровольцем українських Збройних сил. На це Прилєпін зреагував: "Я бы ему не советовал сойтись со мной в бою".

Пашинін – приклад того, як дає про себе знати рідна "пуповина". Він же з України.

Ви порівнюєте нинішні події із ситуацією столітньої давності: як тоді, так і зараз Росія підігріває в Україні гібридну війну. Чому ми наступаємо на ті ж граблі?

– Історію треба знати всім. Недавно в рамках Ініціативної групи "Першого грудня" мав зустріч із президентом Порошенком. Запропонував, щоб державні службовці пройшли атестацію на знання української історії. Політики робитимуть менше помилок, якщо знатимуть історію.

Наприкінці 2016-го, в розпал війни, міністр оборони Полторак візьми й скажи: "І хто б міг подумати, що Росія на нас нападе!" Якби знав хоч щось про 1917–1921 роки в Україні, так би точно не сказав. Про те, що Росія є небезпекою для України, багато писали до 2013 року. Юрій Щербак 2010-го передбачав, що за Януковичем прийде небезпека з Росії.

Сценарії Росії прості, вони складаються з трьох частин. Перша – розхитування ситуації в країні, яку хочеш підкорити. Друга – провокування і створення там маріонеткового режиму. Третя частина – надання йому військової допомоги.

У грудні 1917-го в Харкові Росія створювала радянський уряд. Більшовиків там на пальцях можна було перерахувати. Позбирали трохи київських євреїв-ремісників, які називали себе більшовиками. Євгенія Бош (радянська партійна діячка. – Країна) у спогадах писала: "У 1917 році нас було кілька сотень більшовиків, в основному київських кравців". І вони оголосили себе радянським урядом. Більшовики з Росії їх визнали і послали військову допомогу. Більшовики й тоді казали: "Наших там нет. Это они между собой воюют".

Автор: Валерія РАДЗІЄВСЬКА
 

Зараз ситуація інша, та й держава наша змінилася.

– Але ж ментальність залишилася. Українці й далі довірливі. Нам бракує історичного державницького досвіду. Звичайно, можемо гордо казати, що за нами – Київська Русь, яка була ­імперією. Але тисяча років – це дуже багато. Ми психологічно не готові до державності. Досі не маємо якісної еліти. Це наша проблема – що в XVII столітті, що зараз.

Ще одна – відсутність консолідації. Це якесь історичне прокляття – в критичних моментах нема єдності. Нас можна голими руками брати, бо вміємо самі себе блискуче знищувати.

Юрій Шевельов 1954 року писав про трьох головних ворогів України: одного зовнішнього і двох внутрішніх. Перший – це Росія. Другий – кочубеївщина, тобто внутрішні зрадники. І третій ворог – провінціалізм.

Чи потрібна нам сильна рука, щоб поновити державність?

– Потрібна, але не в сенсі диктатури, а в сенсі упорядкованості політичної системи. Чинну Конституцію прийняли 2004 року за екстремальних обставин – коли Кучма ще не пішов, а Ющенко ще не прийшов. Там повноваження президента і прем'єра виписані так, що вони рано чи пізно почнуть конфліктувати між собою. Нам потрібна сильна демократія, сперта на чітке законодавство.

Чи можуть стати елітою люди, які воювали на передовій?

– Такі прекрасні риси як жертовність, не гарантують блискучої політичної кар'єри.

Але теперішні політики переважно дбають про власні інтереси.

– Величезну помилку зробив Порошенко, коли 2014-го не змінив систему виборів до Верховної Ради на відкриту за пропорційними списками. Хоча обіцяв. Вибори пройшли за змішаною системою: серед 225 депутатів-мажоритарників повно "онищенків" (Олександра Онищенка підозрюють у при­власненні державного майна на 3 млрд грн. – Країна). Таким чином в Україні законсервувалася олігархічна система.

Хочеш змінити політичну ситуацію – для початку треба міняти законодавство. А тоді, гляди, поступово ставатиме іншою і політична культура. Бо вона у нас дуже невисока.

Зрештою дуалізм панує не тільки в Конституції, а й у головах людей. Виборець голосує за партійним списком за обнадійливі політичні сили, а в мажоритарному окрузі – за олігарха, бо "дитячий майданчик зробив, на свята приплачує".

На Донбасі почалося чергове перемир'я. Чи є надія на нього?

– Проблема у Мінських домовленостях. Вони є пасткою для нас. Це нагадує Брестський мир у січні 1918 року. У Бресті збираються підписати договір між Україною і Німеччиною, а в цей час іде російська армія. І всі дивляться на годинники – встигнемо підписати мир чи ні.

Така сама ситуація була в Мінську. Порошенко весь час бігав до телефонів: "Тримаємо ще Дебальцеве чи ні?" Було важливо не здати Дебальцеве, бо, за Мінськими угодами, воно наше. Ситуація була відчайдушна.

Якщо виконати ті домовленості, то це буде кінець для України. З іншого боку, вони зупинили повномасштабну війну, дали нам передишку, визначили лінію зіткнення, втягнули Москву у нормандський переговорний процес.

Наш порятунок у максимальному ослабленні Росії. Це вже відбувається. Дуже розраховую, що після Нового року почне діяти один із пунктів закону про санкції для Росії, Ірану і Північної Кореї, який прийняли Сполучені Штати. Там сказано: через півроку американські служби повинні оприлюднити дані про фінансові рахунки Путіна і його оточення. Це має статися перед президентськими виборами у РФ, що може підірвати авторитет Путіна. А значить – ослабить Росію. А ще краще, аби вона, як і належить імперіям, фрагментувалася на частини.

Це неминучий процес?

– Це станеться. Питання, чи ми це застанемо. Є побоювання у світі: розпад Росії може закінчитися катастрофою для всіх. Адже це ядерна держава, звідти хлинуть потоки біженців. Але такі самі побоювання були перед розпадом СРСР.

У Верховній Раді виступав президент США Джордж Буш-старший. Переконував українців не від'єднуватися від Союзу, боявся катастрофи. Але Союз розпався без катаклізмів.

Хай би Російська Федерація розпадалася плавно, граційно, в танцювальному ритмі, з елементами па. Правда, після цього з'явиться новий гегемон – Китай.

Він може стати для України такою ж загрозою, як Росія?

– Хтозна. Якщо займе половину російських територій, у китайців можуть змінитися настрої. Китай запрагне світового панування. Божевілля приходить до політиків непомітно для них самих.

Йдемо центральною вулицею Дворцовою. Володимир Євгенович розповідає про історію чи не кожного старого будинку на нашому шляху. Показує на колишній ресторан "Весна".

– Тут свого часу починав грати Ігор Крутой (російський естрадний композитор. – Країна). Він звідси, із Гайворонського району.

1984-го, коли я приїхав сюди, це було сірувате радянське місто, з нештукатуреними будинками. За останні 10–15 років воно дуже посвіжіло. У вікно машини мало побачиш. А якщо починаєш інтимно наближатися до нього, воно відкривається перед тобою, як дівчина. Це не я сказав, це – Іван Дзюба.

Заходимо до кав'ярні, беремо пироги з корицею і зелений чай. Сідаємо за столик у кутку.

– У місті не вистачає такого культурного центру, як книгарня "Є" (всеукраїнська мережа книгарень. – Країна). Хоча кропивничани біднувато живуть. Книгарня сама себе не утримає. Хіба у зв'язці з якоюсь харчевнею.

Їх у Кропивницькому багато. Куди оком не кинь – ресторани "Манхеттен", "Мерелін", "Султан". Бізнесмени обирають такі назви, бо мало обізнані у своєму. А хочуть красіво, ізящно, щоб усі ахнули і бігом побігли.

Із бібліотеки Вернадського чоловік із посвідченням співробітника СБУ поцупив "Апостола" XVI століття Івана Федорова. Його поліція шукала місяців зо три. Накрили на гарячому в ресторані на вулиці Саксаганського в Києві. Саме зустрічався з покупцем раритету. На місці власника ресторану я б його терміново перейменував на "Апостола". Такі речі інтригують. Господи, таких сюжетів в Україні повно! Але у нас історію не "експлуатують" ні в бізнесі, ні в культурній пропаганді.

Зараз ви читаєте новину «"Відсутність якісної еліти – це наша проблема що в XVII столітті, що зараз"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі