"Ви – в біді. А якби любили Україну, біди б у вас не було"

Артем Лебедєв виконував обов'язки уролога, травматолога й хірурга в зоні АТО

– Здесь все в Бога верят? Советую скачать из интернета несколько молитв. Потом может быть поздно, – каже Ігор Буйвол, 34 роки.

Він – за кермом червоного мікроавтобуса. На голові кепка з українським прапором і гербом, через плече перекинув тактичну сумку. Вирушаємо з Києва у зону АТО.

Ігор займається логістикою в Першому добровольчому медичному шпиталі ім. Миколи Пирогова. Знаходить лікарів і доправляє їх у зону АТО. Відбув майже 20 ротацій на Донбасі. Цього разу має забрати одних медиків і привезти других.

– Три раза ходил в военкомат, три вол­ны мобилизации, но меня не призвали. Наверное, Боженька меня уберег от этого бардака в ЗСУ, – говорить Ігор. – Но я хотел как-то помочь фронту. Нашел в Facebook ПДМШ. Заполнил заявку – меня сразу пригласили.

Перший добровольчий медичний шпиталь – недержавний проект. Залучає цивільних медиків до надання допомоги в зоні проведення антитерористичної операції. У вересні цьогоріч їхніми послугами скористалися понад 3600 пацієнтів.

 

На контрольному пункті в'їзду-виїзду "Новотроїцьке" на Донеччині нас зустрічають медики – 60-річна Галина Черниш і Галина Гаращук, 61 рік. Вони в червоних костюмах із нашивками "Невідкладна допомога".

– З окупованої сторони йдуть по пенсію старенькі. Довго стоять на контролі. Всі хворі. Мали чотири складних випадки: передінфарктний стан і три інсульти, – говорить Галина Миколаївна Черниш.

Обидві лікарки – з Івано-Франківщини. Тут живуть за 37 км від контрольного пункту, у Вугледарі. У медпункті працюють із 9:00 до 16:00 без вихідних.

– Ну а як? Люди ж то йдуть. Узяла з собою книжку почитати, але навіть сторінки не перегорнула. Змучуємося за день, – пояснює Галина Миколаївна Черниш.

За 5 км – окупований Докучаєвськ. Звідти чути глухі постріли. Поряд із медпунктом – лавка й пофарбовані набіло старі автошини. У них жінки висадили дрібні айстри. На лавку сідає сивий огрядний чоловік. У неохайному одязі, нестрижене волосся розтріпалося. Притримує накриту полотном сумку на коліщатах.

– Це – дєд Бєляш. Називає мене Галочка, – каже Галина Черниш. – Мені приємно, бо так мати покійна говорила. Його жінка пече біляші, а він їх тут продає. Передає і для нас, а ще – велику миску пельменів. Гарно загортає і пише зверху українською "Для медиків". А ми йому уколи робимо, бо має підвищений тиск. Є ще в нас молочник, але той – сєпар.

Медпункт на контрольному пункті – це невеликий білий вагончик. Усередині – кушетка для пацієнтів, робочий стіл, кондиціонер та обігрівач. Вікна й двері завішані мереживними фіранками. Через рацію грає радіостанція, лунають упереміш українські та російські пісні. Медики пригощають кавою і печивом.

– Бачите, який бомбезний тонометр? І ліків вистачає. Допомагають і французи (організація "Міжнародна невідкладна допомога". – Країна). Ми тут навіть крапельниці ставимо, – Галина Миколаївна Черниш показує на саморобний штатив для крапельниць із перерізаними пластиковими пляшками.

Відкриває журнал реєстрації пацієнтів. Прізвищ немає, вказана лише стать.

– Записуємо – чоловік чи жінка й вік. Бо раніше всі були Іванови. 30 чоловік прийняла, і всі – Іванови. Бояться.

Галина Черниш приїхала в АТО з доб­ровольчим медшпиталем учетверте. Вона – дільничний терапевт у Лисецькій лікарні на Івано-Франківщині. Цього разу взяла на роботі відпустку.

– Ми були на Майдані. Там дістали щеплення націоналізму. Країна – в біді, треба її рятувати, зшивати, – розповідає. – Розмовляю з пацієнтами лише українською. Вони в мене питають: звідки, чого приїхала. Розказую: "Бо ви – в біді. А якби любили Україну, біди б у вас не було".

Як уперше приїхала, то була бандерівка. На другий раз – вже "украинский врач".

У них є недовіра, бояться – щось підсунемо. Недавно була інтелігентка. Дали їй корвалол і цукор, щоб одразу подіяв у роті. Вона нам харкнула в лице: "Что вы мне дали?" Питаю: "Хіба не чути, що то цукор?"

А вчора чекає мене жінка. Кажу: "Добрий день! Що сталося?" Відповідає: "Боже, я чую українську мову. Як приємно!" Вона – кандидат наук із Донецького університету. Довго розмовляли. Буває пацієнти цілують, обнімають, яблуками пригощають.

Дзвонить телефон.

– Знаю, що ви мене чекаєте. Я сама себе чекаю. Маю випити цілу пляшку шампанського. В понеділок вже буду на роботі, – відповідає Галина.

– Це подружки дзвонять, чекають, – пояснює. – Вони ще не знають, що я через місяць знов їду. Не розуміють того. Я легка на підйом, а вони – ні.

Але довго бути тут не можу. У мене тато – старий.

Сьогодні – останній день ротації для медиків Першого добровольчого медшпиталю у Станиці Луганській. Лікарі збираються на щотижневу п'ятихвилинку в залі з радянським панно і пластиковими вікнами. Заступник із медичної частини 42-річна Світлана Забудкова після обговорення поточних питань дякує кожному лікареві-добровольцю.

– Артем Игоревич стал самым востребованным доктором. Поскольку уролога у нас не было с 2010 года, – каже про Артема Лебедєва. – А еще доктор владеет УЗИ-диагностикой. Причем исследование делали бесплатно. Народ был.

– Ошеломлен, – додає 36-річний Артем Лебедєв. У нього – кількаденна щетина.

– Вы почувствовали себя звездой? – запитує хтось.

– Да.

Зал аплодує. Світлана Забудкова вручає кожному подяки, настінні календарі й наліпки з гаслом "Станиця Луганська – це Україна".

 

Артем Лебедєв приїхав із Нікополя Дніпропетровської області. Крім уролога, працював також травматологом і хірургом. Останній був у відпустці, а травматолог – один на всю лікарню.

– Іноді хотілося все кинути, – розповідає Артем. – Але люди хворі, потрібно допомагати. Найближча лікарня кілометрів за 75. У себе в Нікополі приймаю майже 25 урологічних хворих за день. Тут – від 70 до 90. Усі – запущені. Бувають із великими пухлинами. З такими вже нічого не зробиш. Кільком допоміг поїхати на лікування в Харків до одного професора.

Лебедєв показує новий УЗД-апарат – подарунок лікарні від Червоного Хреста.

– У Нікополі не доводилося з таким сучасним приладом працювати. Волонтери допомагають, вчора привезли дві коробки з ліками.

Удома Артем залишив дружину та 7-річного сина.

– Довелося пропустити синове свято першого дзвоника. Але не шкодую, що приїхав сюди, – каже Лебедєв. – Спершу очікував побачити тут трохи озлоблених людей. Але виявилися добрими, приносять їжу – картоплю, курку, овочі, яблука. Дякують. Грошей від них не беремо. Та їх тут і немає.

– Ми приїхали – були голі стіни. Самі облаштовували. Головне, вода цілодобово є. Умови такі самі, як по всій Україні. Моя лікарня нічим не краща, – каже Вікторія Романенко, 54 роки.

Показує кімнату, де живуть жінки-медики: чотири ліжка на пружинах, два столи. Частину речей зберігають на старому операційному столі. На підвіконні сушиться зірваний на подвір'ї лікарні барбарис.

– Кровати 1947 года выпуска, даже со звездой, – додає Вікторія Юріївна. Відчиняє вікно і сипле на карниз хліб. Одразу злітаються синиці.

Вікторія Романенко проводить у кімнату чоловіків. Стіна вкрита слідами від обстрілів з літа 2014-го. Тоді будівля опинилася під перехресним артилерійським вогнем. Роботу відновила майже за рік.

За вечерею в облаштованому під кухню вузькому приміщенні лікарі згадують, чекали значно гірших умов у Станиці Луганській. На столі – запечена з яблуками качка й картопля. Їх Артемові Лебедєву приніс пацієнт. На стіні висить синьо-жовтий прапор із підписами всіх медиків ПДМШ цьогорічних ротацій.

– Думав, приїду ледь не в землянку. А тут – душ, триразове харчування. Даремно харчів набрав із дому – сумку тушонки й паштетів. Поправився, – каже 38-річний Руслан Гавришко.

Він очолює протитуберкульозну лікарню у Хмельницькій області. У Станицю Луганську приїхав як лікар-фтизіатр. Стоїть біля старої електричної плити на дві конфорки, кип'ятильником гріє воду на чай.

– Бракує лише інфраструктури. У мене був пацієнт із Красної Талівки з серйозним туберкульозом. Машиною до Станиці Луганської – 300 гривень в одну сторону, якщо по-божеськи. А так – 500. Чотири інші пацієнти сказали: "Доктор, я не поеду. Это дорого".

На зворотному шляху в восьмимісний Ford втискаються 10 людей. Ігор Буйвол везе всіх до Костянтинівки. Звідти – кожен на свій потяг.

Зупиняємося зробити фото на одному з блокпостів біля знаку "Нехай щастить! Не#уй шастать!" Усі повертаються в машину веселі. Артем Лебедєв розповідає, як відреагували колеги з Нікопольської лікарні на його рішення поїхати в зону АТО.

– Подходит врач и говорит: "Артем Игоревич, я чисто как невропатолог хочу вас спросить: "Вы не заболели? Голова не болит по ночам?" Я отвечаю басом: "Андрей Андреевич, говорю вам как уролог невропатологу – нет, не болит".

На пероні в Костянтинівці лікарі обмінюються номерами телефонів і запрошують одне одного в гості.

×